Так час минає. День при дні

Тривожно й боязно мені.

Жіноче серце прагне миру,

Та бачить лиш безодню виру.

Ракетні обстріли повсюди

І гинуть, гинуть наші люди.

Будинки, як підкови, гнуться

І долі на всі боки рвуться.

Так дні минають. Літо мчить.

Пшеничка у валках лежить.

Місцями попіл на полях

І сивий дим на рушниках.

Місцями міни, ями чорні.

І вирви у садах потворні.

І зброя, ця пекельна зброя

Життя забрала у героя.

Але продовжують живі

Шукати яблука в траві.

Ходити в поле, гребти сіно.

Колоти дрова, гнути спину.

Від цього жаху, від війни

Завмерли верби й ясени.

Схилили голови смереки.

Шукають прихистку лелеки.

Так дні проходять. Знов світає.

В дівчаток молодість минає.

У хлопців тіло в камуфляжі,

А села і міста у сажі.

Спекотний день і темна нічка.

Життя згорає наче свічка.

Як мить одна ціла епоха

І стогне тітонька Явдоха...

Г.Потопляк.

 Ми вже не ті, що були до...

Але й не ті, що станем після...

Хай не пізнає більш ніхто

Несамовиту таку дійсність.

Там де розмінюють життя

Як п'ятигривневу монету,

Коли не дихає дитя

Від лап ворожої ракети.

Де на сопілці вже не гра

Старий дідусь. Лише сирени

Пронизливо гудуть... Війна

Потворно постає на сцені.

Де хлопці змушені збирать 

На бронніки у соц мережі,

Бо комусь ближче "рідна мать"

Та гарний дім на узбережжі.

Де рідний край раптом став ТОТ,

А ВПО - раптом безхатні.

Хтось стогне вже від тих турбот,

А хтось рахує "за квадратні".

Коли на іспиті життя

Про людяність тебе питають,

Хтось вже за крок до забуття,

А в когось крила виростають.

Ми вже не ті, що були до...

Але й не ті, що станем після...

Десь за лаштунками боїв

Вже чутно переможну пісню.

Ця Перемога як Грааль

Усіх духовно возз'єднає

Бо Україна вже свята!

Навколо себе світ тримає!

© Vesta Look 

24.07.2022

Все буде Україна!

💙💛

 Для мене Україна - рідний край.

Святий Аскольд і Святослав Хоробрий.

Земля, де поселивсь навічно рай.

Де журавлі летять за синій обрій.

Де вітер лащиться немов щеня.

Де сонце гріє оксамитом вишні.

Де матінка молилася щодня

На тій горі, де жив колись Всевишній.

Для мене Україна - все, що є -

Земля, діброва, стежка і дорога.

Вона легені й серденько моє.

Вона мій дар аж від самого Бога.

І в кожній квіточці бринить весна.

І в кожному листочку - моє літо.

А грушечка, а сливочка рясна.

А в кожній грудочці моє озиме жито.

Для мене Україна - сволоки.

Біленька хата і просторі сіни.

Це калачі з пшеничної муки.

Вербова ліса і дубові стіни.

Через покої витканий хідник.

Через життя постелені килИми.

Це вовняні панчохи і ліжник.

Це літо зоряне і білосніжні зими.

А нині Україна - мій Титан.

Мій Велетень, моя вразлива Лада.

На тілі в неї сотні свіжих ран,

А на Майдані свіжа барикада.

А у душі лиш Віра, лиш Любов.

Велике слово Лесі І Тараса.

Моя країна вистоїть і знов

Піде святити яблука на Спаса!

Г.Потопляк.

 Повертає на осінь.Повертає на зиму.

Будем сіяти в полі ми пшеничку озиму.

Будем лущити стерні, волочити облоги

І в росі вже холодній мити босії ноги.

Повертає на осінь.  Вже давно повернуло...

Літо в жовтому платті на горбочку заснуло.

Не чіпай його, тату, хай поспить, бо стомилось.

Бо п"ять днів жнивувало, а три ночі молилось.

І спітніла сорочка йому липне до спини.

Біля плоту схилився оберемок калини.

Кетяг гне її долу, листя вітер зриває.

Боже літечко сохне, на полях вигорає.

Повертає та й славно. Осінь гостить задарма.

Лиш війна в нашім домі... Що це - фатум, чи карма.

Лише слабне дитина у нервовім риданні.

Лише в хлопчика Колі ці деньочки останні.

І ця осінь по тілі то шкребе, то лупцює.

І зима так зухвало під порогом танцює.

Загубилося літо і весна десь далеко...

І вже в небі літають молодії лелеки...

Г.Потопляк.

 

Ця беззахисність, ця незахищеність.

Кожен день нас ракетами знищують.

І випалюють вікна і двері.

Гинуть люди в прямому етері.

Все до крихти, до цурки, до йоти

Нищать від середи до суботи.

Від неділі і далі, і далі

Тисне ворог на смерті педалі.

І квартири у нас вже без стін.

І по жертвах лунає дзвін.

Ми в тилу, але гинемо, гинемо

І до Бога небесного линемо.

Ми ось тут. Ми живемо між кулями.

Наше полечко вкрилося гулями.

Наша нивонька палахкотить,

А ми будемо! будемо жить!

Бо курчатка малі, бо телятка.

На землі і відерце і сапка.

І город - це ж Венеція наша.

І роботи в нас повная чаша.

Ми не лишимо нашу роботу

Гнати в шию забродську сволоту.

Волю й силу зберемо в кулак.

Тільки тут наше все, тільки так.

І хоч плаче душа день при дні,

Та вже сохне зерно на рядні.

Та вже в пір"ї курчатко рябе.

Та вже курочка грядку гребе.

І ось ця непідробна блакить

Каже зверху - потрібно нам жить.

І долати усю чорноту.

Боронити земельку святу.

Г.Потопляк.

 

Дощі такі, аж небо на розлив...

Сезон казок, пасовищ, консервацій.

Так мало слів, так мало справжніх слів

І так багато фальші та овацій...

Виходжу в сад, такий зчужілий сад.

Тут був Едем у первороднім згустку,

І хтось із Богом бився об заклад

Усе і вся перетворити в пустку...

Ці кропивИ, городи, бузина...

Десь там світів захекана гонитва,

Тут множини одвічна однина,

І що не подих - кожен, як молитва...

У цих краях ти сам собі святий,

Як чистотіл одразу за порогом,

Цей срібний день, цей вечір золотий...

Аби про Бога говорити з Богом

Не треба слів... Таки не треба слів...

Тут небо в небо вікнами відкрите...

А повний місяць, білий, як налив...

Ну з ким, крім Бога, ще б поговорити?..

Богдан Томенчук

Рибки

 

Юра ловить
Рибку ловку,
Скоро мовить
Скоромовку:
— Випірнай-но,
Рибко, близько!
Розсипай-но
Срібні бризки! —
Щоб спіймав я карася,
Карася — з порося!

     Грицько Бойко