КЗССР "Ліцей імені Героя України Миколи Паньківа "

Показ дописів із міткою Просто вірші. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Просто вірші. Показати всі дописи

неділя, 12 вересня 2021 р.

  Коли відцвітало латаття й жовтець обсипавсь у траву.

Коли моє вицвіле плаття вбирало росу вікову.

Вода витікала поволі із темного лона ріки,

То пахли мені матіоли й вгинались небес сволоки.


Стояла не спека - задуха. Губилась дорога в житах.

Летіла весни завірюха по білих, безкраїх світах.

І літня жара жнивувала, і пхалась до світлих думок.

Але коли осінь настала, то чистим став літа струмок.


Березова тінь золотилась, жоржинові ранки цвіли.

Осіння трава молодилась і бджоли в серпанку гули.

Стояла пора незрівняна ні з літом, ні з майським дощем.

Стояла верба, як та пава, й писала вірші олівцем.


Писали картини тополі, складали букети ліси.

На райському, тихому полі лунали пташок голоси.

Коли відцвітало латаття, не знала я смаку айви.

Не знала тепла від багаття і диму гіркоі трави.


І ось воно бабине літо. Цей релакс, ось ця тиха мить.

Над синім, карминовим цвітом легка павутина  висить.

І сохне осіння знегода на сонечку вічних надій.

Бринить голуба прохолода в траві, де цвіте деревій.

Г.Потопляк.

  Любіть дітей без їх досягнень в школі.

Любіть дітей без всяких дивних вмінь,

Без нагород, медалей й п'єдесталів. 

Без запалу до ваших давніх мрій.

Любіть дітей за їх пухкенькі щічки. 

Товстих, худих, високих і низьких,

Бо справжній дар – це впевненість у собі. 

Й недоліки бувають чарівні!

Любіть дітей, які щось не встигають. 

Яких не надто цінять вчителі,

Читайте зауваження без встиду. 

Тактовно помагайте у біді.

Любіть дітей, які несуть турботи. 

І не дивіться, що у когось інші,

Ви порівнянням не ламайте долі. 

У кожного є сторони сильніші.

Любіть дітей, щоби і вас любили. 

З ціпком, склерозом,  памперсом...Таких!

Щоби самотність не дивилась в шибки. 

Бо старість потребує дорогих,

Любіть дітей. Щоби і вас любили. 

З Альцгеймером, маразмом, без грошей.

Любіть дітей й навчайте їх любити. 

Та це робити треба кожен день!

 Таня Нємцева

вівторок, 27 жовтня 2020 р.

 Солодкий спогад, ложка меду.

Тут крила наче на плечах.
Лечу, а в мене попереду
шкільне подвір"я в паничах.
Вони плетуться на штахети.
І білі айстри під вікном.
У пам"яті лиш силуети,
дитячий гамір над селом.
Портфель тяжкий, фартух шерстяний.
Манжети білі, комірець.
І запах осені духмяний.
Перо, чорнило, олівець...
А плаття строго по коліна.
Волосся сплетене в косу.
Щаслива, радісна дитина.
Ну як забути цю красу?
Ну як з роками не згадати,
ну як це можна заховать,
коли тебе будила мати,
а ти просилась ще поспать.
Коли твій носик у варенні,
коли сандалики в грязі.
Кругом дерева здоровенні,
а ти гойдаєшся в лозі.
Ти біля річки. Гуси, гуси...
Ти біля греблі. Гай, мій гай...
А дома мамині обруси.
А там в дитинстві рідний край.
А там ще бабця, там ще тато.
(Дідусь спочив на Соловках)
А там ще так всього багато.
А там поріг і рідний дах...
Г.Потопляк.

понеділок, 24 серпня 2020 р.

Рідна Україно! 24.08.2020
Рідна Україно! В світі ти єдина,
Серцю наймиліша рідна сторона.
Тут ми народились, тут росли і вчились,
Тож, як рідна матір – ти свята й одна.
Тут усе, що мали, в душу нам запало:
Дивовижна пісня й чарівні слова,
Небеса над нами, рушники з квітками
І краса природи вічна і жива.
Українська мова щира, світанкова,
Життєдайна й світла, як дзвінка роса.
В ній життя і воля, наша з вами доля,
І майбутнє наше, сила і краса…
Тож живімо в мирі, будьмо світлі й щирі,
Хай наповнить серце щедрість й доброта.
Не цураймось свого рідного й святого,
Хай веде по світу мудрість нас проста.
                         Надія Красоткіна

вівторок, 11 серпня 2020 р.

Я так втомилась догоджати всім,
За язиком під час розмови слідкувати,
Перш, ніж відрізати, поміряти раз сім,
Поганий настрій в гарний маскувати.
Я так втомилася від підлості й брехні,
Крок наперед завжди передбачати.
Дуже не хочеться, чогось, щораз мені
В слід на образу кривдника - мовчати!
Я так втомилась вчитися на помилках,
І зовсім без взаємності любити...
Мені би просто, у моїх роках, -
У задоволення своє на світі жити!
© Людмила Степанишена

субота, 20 червня 2020 р.

Скажи їй сьогодні. Вона зрозуміє тебе.
Скажи їй, що ти дуже часто за нею скучаєш.
Скажи їй про те, що вона – твої ноги й хребет.
Скажи, що вона – твої ночі із вистиглим чаєм.
Скажи їй. Вона тебе слухає. Тож не мовчи.
Скажи їй про сни, у яких вона тихо сміється.
Скажи їй про те, що ти пишеш їй раптом вночі
на порваних хмарах і на пересохлому серці.
Скажи їй відверто сьогодні. Так треба. Скажи.
Слова твої в неї летітимуть, наче боліди.
Скажи їй себе і куточки своєї душі.
Скажи їй сьогодні. Бо завтра вона уже піде.
                                                   Ольга Криштопа

понеділок, 15 червня 2020 р.

Живе моя #надія в засніженій печері,
збирає мокрі хмари з задимлених вершин,
малює едельвейси на сірому папері,
знаходячи для цього безмежності причин.
Моя надія квола. У неї мало часу.
Вона ховає очі, бо залишає нас.
Щовечора шепоче одну-єдину фразу:
"Я більше вже не можу... Не можу... Без образ..."
Одного разу вітер штовхнув забиті вікна
і протягом за руку потяг її надвір.
Надія упиралась, оглухла і осліпла,
ридала і кричала: "Не вір йому, не вір!"
А вітер, як хлопчисько, сміявся безтолково,
ламав усі основи моїх світобудов.
А я його вдихала – і видихала слово,
пускаючи за вітром надію і любов.

понеділок, 18 травня 2020 р.

Не цурайтеся старого рушника,
Що сто років тому вишивали,
В ньому є історія свята,
В ньому силу пращури сховали.
Стара хата, ледь горить свіча,
Малі діти вже давно поснули,
Болять руки від серпа і від прача,
Та все ж голки й нитки не забули.
Криві стіни у хатини й біднота,
Дивиться в обличча і регоче:
-Вишию скоріше рушника,
Щоб хоч він потішив мої очі.
Маки ожили на рушнику,
Колоски зерна, волошкі сині-
Вже притихла й біднота в кутку,
Бо не зовсім бідна вже хатина.
-Вишию іще один рушник,
То нічого, що руки стомились,
Виряджатиму я їм дітей своїх,
Й зустрічатиму їх з хлібом на весіллі.
Зовсім стихла в хаті біднота,
Коли мати з голкою співала -
Сила вже була її не та,
Біднота уже не реготала.
Бо лягали в скриню рушники,
І висіли пишно по всій хаті,
Миготіли за вікном роки,
Свічка все горіла й шила мати.
Догоріла.... В хаті тишина,
Вже ніхто не шиє й не співає,
З рушником, що матінка дала,
Донька сина з дому виряджає:
-Бережи, дитино, цей рушник,
Що бабуся першим вишивала,
Цей рушник - родинний оберіг,
І для вас вона його плекала.
Не цурайсь старого рушника,
Що лежав давно в глибокій скрині-
В ньому оберіг і святота,
З нього, сину, йде наше коріння!
Н. Матвієнко

субота, 14 березня 2020 р.

* * *
Вони жили - душа, як кажуть, в душу,
Тягли свого життя нелегкий віз,
Він - сіно косить, загрібає, сушить,
Вона - везе, для себе і для кіз.
Та щось зламалось в цьому "механізмі",
Відчув старий, яка важка коса,
Розпріг коня, присів в тіні на спризбі,
Поглянув навкруги... така краса,
А він прожив життя і не помітив:
Копав, садив, сапав, косив, орав,
А навкруги - птахИ співають, квіти,
Метелики барвисті серед трав...
Та раптом зникло все, птахИ і трАви...
Неначе обірвалося кіно,
Лише знайомий аромат отави
П'янив свідомість, як легке вино...
...Інфаркт - таке просте, коротке слово,
Приїхали... злетілися сини,
Авжеж, потрібно рятувать старого
І тут уже було не до ціни.
Де взяти гроші, всі прості трудяги?
У кожного є діти і сім'я...
Та все ж - сини, а не якісь бродяги
І зроблять все - у батькове ім'я!..
Пішла конячка мясникам під ніж...
(Хоч не великі виручили гроші):
- Подумаєм, що скажемо, пізніш,
Шкода звичайно, бо ж була хороша...
Життя - ціною іншого життя!
Буває так... Де дітися від цього?
І не було у хлопців каяття -
Заради батька все, заради нього!..
..Живим старий до дому повернувся,
Найпершим ділом в стайню, до коня...
З порога навіть хлопцям усміхнувся:
- Я сподіваюсь чистили щодня?
Дивився пильно дітям прямо в очі...
І раптом зрозумів: ..."Коня - нема!!!"
І стало холодно йому в товстій сорочці,
Немов в дворі не літо, а зима...
Присів в куточку стайні на колоду,
Спиною прихилившись до стіни,
Відчувши в грудях дивну прохолоду,
Стояли, мов укопані, сини...
Він щось казав, але не було чути,
А батько, все повторював слова:
- Ну, як же так... Ну, як так може бути...
Вона ж була... Вона ж була жива...
Еміль Дубров.

неділя, 8 березня 2020 р.

Бабусі

Відходять вже бабусі в хустинах.
Надходять - в джинсах, куртках і беретах.
Лиш в спогадах, на фото і у снах
Ми бачим їх у вишитих ґорсетах.
Тримали їхні руки макогін.
Гонили ним в макітрі, як в манежі.
Місили тісто в діжі, терли хрін,
Хати білили і копали межі.
Качали воду з студні надцять раз.
І льон під сонцем в полі брали.
Уже ідуть бабусі ті від нас.
Вони й не жили. Тільки - гарували.
Вони й не знали слова "манікюр"
Та в баліях "приймали" свої "ванни".
І в перукарнях не "хімічили" фризур,
І було серед них - чимало гарних.
Чесалися гладенько у косу,
Яку в хустині вузликом ховали.
Замість лосьйонів - вранішню росу
Збирали хутко і лице вмивали.
Мені сьогодні ще всміхнулася така,
Ота, що вже прожила свою долю...
В хустині, сива... Зачіска - гладка...
А в мене серце стиснулось від болю...
Мирослава Сидор

субота, 15 лютого 2020 р.

Ішли роки...
Сивіли тихо скроні,
А він терпляче зустрічі все ждав.
І ось — о, Боже! — в зморщені долоні
Він ніжно сина Божого узяв.

Старечі очі зблиснули сльозою,
І спокій дивний серце огорнув...
«Небесний Батьку, я перед Тобою –
Ніщо, та все ж мене Ти не забув!»

Я ждав так довго. Іноді ночами
Мені ця зустріч снилась, мов жива,
І ось тепер тремтячими руками
Беру спасіння... Сповнились слова...»

Замовк служитель. Згадував минуле.
Всміхнувся тепло: ось воно, Дитя.
Про Нього мріяв. Значить недаремно
Надію ніс усе своє життя.

У нас в житті є зустрічей багато.
Ми часто ждем ці радісні хвилини.
Та все ж найбільше, незабутнє свято -
Це зустріч Бога і людини.
                                            Sevastiana Karvatska

пʼятниця, 14 лютого 2020 р.

Я стільки ще не встиг тобі сказати...
Весна минула, літо відцвіло,
Вже всохли наші вишні біля хати,
Й наполовину вимерло село,

А я все думав: - Встигну! Ще не вечір!..
Минулося, "як білих яблунь дим",
Вже тягарем лягли рокИ на плечі,
Жив правдою, хоча й не був святим.

Не поспішав... несказані слова
Губилися немов волошки в житі,
Сивіла непомітно голова,
Спливали в вічність неповторні миті.

Ану ж якщо не встигну, не скажу...
Бо скільки тут лишилося до краю?!
І от нарешті "перейшов межу":
- Ти знаєш, дівчинко, я так тебе кохаю!..

Еміль Дубров.


СВІТІТЬСЯ!!! Ви навіть не уявляєте, скільком людям потрібні:

‼️Ваше світло, коли вони блукають у темряві.

‼️Ваша підтримка, коли опускаються руки.

‼️Ваша посмішка, коли хочеться плакати.

‼️Ваші слова підтримки , коли не знають куди йти далі.

‼️Ваші обійми, коли самотньо.

‼️Ваш приклад незламності і стійкості, коли здається, що все йде шкереберть.

‼️Ваша молитва, яка творитиме неможливе.

‼️Ви, які своєю присутністю вмієте дарувати тепло.

СВІТІТЬСЯ! Цей холодний світ потребує саме Вас💜

четвер, 13 лютого 2020 р.


Золотим горобчиком
відлітає день.
Народились хлопчики
з вірою в людей.
Заорали стоптане,
перейшли ріллю.
Сонце йде за хлопцями
тихо по нулю.
Хлопці потомилися...
Скільки ще орати!
Вчасно народилися –
треба воювати.
В землю закопалися
хлопці-горобці.
Може, закохалися б –
зброя у руці.
#Хлопчики_горобчики!
Ви ж там нам глядіть....
Потом, слізьми, дощиком
землю окропіть.
Хай вона поранена,
але все ж своя...
Виплакані мамами,
йдуть сини в поля.
Пташечки-горобчики!
Як же вас тут ждуть...
Сиві-сиві хлопчики
у світанок йдуть.
Стиглим жовтим колосом
крила їх горять.
Перебитим голосом
мами їх кричать.
Птахами-героями
повниться земля.
Чується над обрієм:
"Мам, привіт, це я!"

Кольорові негативи #ОК #точка_неповернення

понеділок, 10 лютого 2020 р.


Рими за дверима

Говорили ви, щебетали,
все життя моє полоскали,
всі гріхи мої розкрадали –
і у білий світ випускали.
Помилки мої, негаразди,
всю біду мою, мою власну,
у слідах моїх ви шукали,
видивлялися, вибирали.
А я йду собі, спотикаюсь,
і на вас весь час озираюсь:
що ж вам, людоньки, так нейметься
і своїм життям не живеться?

Ольга Криштопа Кольорові негативи

четвер, 16 січня 2020 р.

ЖИТИ,,
Ти кажеш, що тобі не хочеться жити через те, що життя твоє не склалося, хтось тебе обпік словом, а ще в тебе завжди бракує грошей, чи тебе хтось зрадив. Від цього є лік.
Вийди на вулицю з сірої кімнати, придивись до синього неба, а потім дивись і слухай...
Світ живе. Поглянь, із пенька зрубаної вишні росте молодий пагін. А стара груша шарівка, яка вже наполовину всохла, на одній гілочці має цвіт. Вона цвіте, може востаннє, але цвіте.
На квітку сіла бджола і п'є нектар. Вона літом живе трохи більше як місяць, так працює, що стирає крила…
А бачиш, там високо в небі повис жайворонок. Висить і співає. Чи знаєш ти, скільки летів він з далеких світів до отчого гнізда. Їх багато не повернулося, а він долетів.
А скільки людей готові віддати все, щоб ще хоч трішки побути під цим сонцем і змокнути під літнім дощем.
Тягнись до життя, як бджола до квітки. Люби його, як любить Україну старий вояк УПА. Тішся життям, як тішиться маленька ромашка росою...
Знай, якщо ти вже тут, ти потрібен цьому світові! Ти потрібен Богові!
Не смій не хотіти жити.
Р.ДРОНЮК
З КНИГИ "ПАДИВОЛОС"

вівторок, 14 січня 2020 р.

Бабуся нам колись розповідала,
Що на Різдво, по селах, в їхній час,
В зимову сплячку діти не впадали-
Розважитися мали гарний шанс!
"...Хто одягався Чортом, хто Козою,
Була тут роль і Іроду-царю,
Ходила чорна Смерть... страшна, з косою...
Над цим "Вертепом", хтось тримав Зорю!
Отак і йшли від хати, і до хати,
Вітаючи і славлячи Христа,
Господар мав - цукерок, гроші дати...
Не ті часи і молодь вже не та!
Нема тепер кому "Козу водити...",
Зітхнула бабця витерши сльзу...
І щоб своїй бабусі догодити -
Ми вдвох із братом... повели Козу!
Еміль Дубров.

пʼятниця, 10 січня 2020 р.

Був син у матері... Один-єдиний син!
І пестила його, й оберігала,
Наскільки вистачало бідній сил,
А що її чекає, то й не знала.

Закінчив школу, виїхав з села,
Доволі хлопець поблукав по світу,
То, в "Пітєрє рєшал своі дєла",
Чи, попросту, отримував освіту,

То десь в Криму, то "паднімал" Донбас
І сталось так ...забув він рідну мову,
Чи то ученість так подіяла, чи час -
Не пригадає навіть колискову...

Приїхав. Вже настали холоди.
Така, здавалося б, історія банальна:
- Синочку... Дай напитися води...
- А ти нє можешь папрасіть нармальна!...

Неначе лЯпаса! Іде, й незна куди.
До тину прихилилася лозою
І вже не п'ється! Вже не до води,
Стоїть старенька, давиться сльозою...

Не забувайте маминих пісень,
Свою не забувайте рідну мову
Стає бездушним кожен, наче пень,
Хто мамину забуде колискову........

Еміль Дубров.