Коли відцвітало латаття й жовтець обсипавсь у траву.
Коли моє вицвіле плаття вбирало росу вікову.
Вода витікала поволі із темного лона ріки,
То пахли мені матіоли й вгинались небес сволоки.
Стояла не спека - задуха. Губилась дорога в житах.
Летіла весни завірюха по білих, безкраїх світах.
І літня жара жнивувала, і пхалась до світлих думок.
Але коли осінь настала, то чистим став літа струмок.
Березова тінь золотилась, жоржинові ранки цвіли.
Осіння трава молодилась і бджоли в серпанку гули.
Стояла пора незрівняна ні з літом, ні з майським дощем.
Стояла верба, як та пава, й писала вірші олівцем.
Писали картини тополі, складали букети ліси.
На райському, тихому полі лунали пташок голоси.
Коли відцвітало латаття, не знала я смаку айви.
Не знала тепла від багаття і диму гіркоі трави.
І ось воно бабине літо. Цей релакс, ось ця тиха мить.
Над синім, карминовим цвітом легка павутина висить.
І сохне осіння знегода на сонечку вічних надій.
Бринить голуба прохолода в траві, де цвіте деревій.
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар