Мости в небо
А поштової скриньки на небі немає…
Але я точно знаю: над хмарами - ти.
Осінь листя з дерев уже вкотре скидає.
Може, вітер тобі прочитає листи?
Що пишу? Про життя, що вирує навколо.
Дивно так: все це є, а тебе вже нема.
Пори року продовжують бігти по колу.
Зараз осінь яскрава, а далі – зима.
Я все думаю: нащо тобі про все знати:
Про війну, що триває, про ночі та дні.
Але поки продовжую я це писати,
То, здається, ти поруч. Так легше мені.
Мені легше. Так… Як справляються люди
З отим болем, що серце з собою несе.
Як збагнути: тебе вже ніколи не буде.
І це слово – «ніколи» - страшніше за все.
Тож, рятую себе і пишу все, що знаю.
І рядками будую до неба мости.
Так, поштової скриньки на небі немає.
Але ти все одно всі читаєш листи.
© Світлана Чернишова
