День писемності

 

А мова - то таємний  код,

Який, крім нас  ніхто більше не знає;

За мовою імення йде - народ,

І тільки він її із тисячі впізнає.

За мовою приховані віки,

В яких вона історію плекала;

Піднесень і поневірянь роки,

Які вона в житті своїм пізнала.

А мова - то той є невід'ємний скарб,

Який століттями  передавали;

Щоби про те,  хто ми насправді є,

Нащадки наші  завжди  пам'ятали.

© Валентина Гусарова

                                     "Як соловейко світом мандрував"

                                             Радіодиктант національної єдності 

 

"Неймовірна круговерть"

"Пані Мова на гостинах у пані Осені"

                                       

"Стародавній Львів"

Український лев

Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів –
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається – Львів.

Є міста – ренеґати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти,
Божевільно байдуже облизують ґрати
Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло –
Я побачив у Львові Міцкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло.

Сивий Львове, столице моєї мрії,
Епіцентр моїх радощів і надій,
Вибухає душа — я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славутич легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили вдихнуло у серце моє.

                       Василь Симоненко. 

У пошуках чарівної книги Святого Миколая.

                                              

 ЛЕСІ.

Колись давно Ти мріями писала.

Сльозу болючу кожен день ковтала.

Боролась і не плакала. Сорочку шила

І з Мавкою щоночі говорила.

І Ти стояла біля річки боса.

І Случ пливла повз тебе світлокоса.

На Тебе райдуги-метелики сідали

І пахощами верби огортали.

І вишні обсипались прямо в поли.

І квітли чорнобривці й матіоли.

Маленька Лесю, квітко мого краю,

Я і сьогодні дух Твій відчуваю.

Ти нам лишила Слово про Полісся.

Про наші болота і передлісся.

А виросла, боролася й не впала.

Тебе любов до матінки тримала.

До України. До цієї річки.

До цих тополь, що вряд стоять, як свічки.

І кримське сонечко любило і ласкало.

І рідне поле тіло лікувало.

Сьогодні Ти у бронзі і граніті.

Одна така, одна у всьому світі.

І над тобою зорі золоті.

І українці вже не ті, не ті.

Г.Потопляк. 2019.