субота, 23 травня 2026 р.
Моя Україна, моє перевесло.
Мої перші кроки, що в поле понесли.
Пташки срібнокрилі - і дятли й зозулі.
І землі і сльози Мартина Борулі.
Далекі і близькі стежки і дороги.
І матері відра, і батька пороги.
Моя Україна - це грицики в житі
І перша гроза у далекому літі.
Тут все дороге. Берези, осики.
Тут небо високе і зорі великі.
І місяць лягає вночі на подушку
І шепче дитині молитву на вушко.
Купаються трави в росі і барвінку
І мати у лісі шукає щотинку.
І буде мастити хатину й долівку.
І буде чекати із поля корівку.
Моя білокрила, моя довгокоса.
Моя Україна із льону і проса,
Високого дуба, пахучої гречки,
Із поту, із втоми. З терпцю й суперечки.
І скільки у неї дітей. Скільки втіхи.
Були в неї низькі солом"яні стріхи.
Були в неї жлукта, а нині вже пралки.
І квітнуть весною піони й фіалки.
Люблю тебе, рідна. До тебе тулюся
З тобою я плачу, з тобою сміюся.
І де б не була я, до тебе лиш лину
У синь неозору, весну тополину.
Г.Потопляк.
Весна - це диво. Літо - дивина,
А Україна - це пшеничний колос.
Мішки на возі, кінь біля млина
І батьків тихий з хрипотою голос.
І материна пісня про любов.
І тітки Насті куца мичка льону.
І ніч коротка, вся із молитов,
Вплітає в коси квіточку червону.
А Україна - ниви і лани.
Старі тополі й молоді каштани.
І клени золоті, й лини.
І гамірні, і мовчазні майдани.
І осінь в України вся в хмелю.
Й зима на санях в білому кожусі.
А небо голубе із кришталю.
І хліб духмяний в баби на обрусі.
І в діда в клуні серп, ціпи, коса.
Грабки, граблі, лопати і фуганки.
А під ногами весняна роса
Рожеві квіти і такі ж серпанки.
Це Україна, це все її плоть.
Душа вразлива й водночас багата.
І доля в неї щоб муку молоть.
І на всі боки біла в неї хата.
Під хатою панич, перстач, ірис.
І мальва, й наперстянка, й матіола.
І сиплеться в мішок мука і ґрис...
І дивиться з ікон святий Микола...
Галина Потопляк
субота, 16 травня 2026 р.
пʼятниця, 15 травня 2026 р.
Пишу і не пишу. Все менше відчуваю.
Все менше слів про мир, все більше про війну.
Все менше я сміюсь, все більше я зітхаю.
І ранки весняні лягають у труну.
Вмирають кожну мить поля й ліси Вовчанська.
Темніє горизонт, сіріє далина.
І в заростях горить стара садиба панська.
Палає ЛЕП І ТЕС, палає, бо війна.
Все менше про любов, все більше про розлуку.
Пишу як все болить в підвалі на нулі.
Як хлопчик молодий подав бабусі руку,
Як тітонька в сльозах припала до землі.
А та земля лежить розхристана, побита.
І кожен кущ тремтить, і кожна борозна.
Тече вода, тече з дірявого корита,
І в платтячку благім бреде кудись весна.
І я пишу, пишу. Я хочу встигнуть бачить,
Торкнутися трави, ступить на спориші.
І хай мені весна той крик, той біль пробачить,
Який щодня, щоночі живе в моїй душі.
Г.Потопляк.
неділя, 3 травня 2026 р.
Якби ж не війна... Як би ж не триклята...
Була б тоді в нас Україна багата.
І ниви б шуміли, і ріки в заплаві...
І наші здобутки купалися б в славі.
Якби ж не війна. Було б стільки свободи.
Мариня весною садила городи.
Петрусь на коні, на залізнім трактОрі
Орав довгу ниву, де падають зорі.
Де пташка літає, корівка пасеться.
Де сонечко з неба усім нам сміється.
Якби не війна вкладала в могили,
Ми б всі негаразди гуртом пережили.
А так, що не день, то одне і те саме.
Лишилась дитина без тата, без мами.
Лишилась бубуня без тріски, без хати.
Немає нічого, і де його взяти.
Автобуси повні, усі в закордоння.
Не тиха природа, не тепле осоння.
І потяги "з колій", і потяги в дИмі.
І рідні - хто в Відні, хто в Празі, хто в Римі.
І хлопці на сході без сну і ротацій.
В радійнім етері ні дня без сенсацій -
Рудий щось учудить, то щур щось додасть.
Життя, як рулетка, і карта не в масть.
Одні лиш тривоги, суцільні погрози.
Весна без тепла, забарилися грози.
І смерть в кожній шпарці, і всі на прицілі.
Шахедом і мігом по мертвому тілі.
Війна та й війна. Так легко почати,
А хто і коли її буде кінчати.
І хто пригадає часи лихоліть
І скаже без фальші - пробачте, простіть....
Галина Потопляк
пʼятниця, 1 травня 2026 р.
Як у тому світі, як у тому часі
Всі жили бідненько - серп, граблі, коса.
І стояли верби у зеленій рясі.
І весна буяла, не весна - краса.
Ще лежали шпульки, гребінь, веретено.
Пряла баба нитки, нитки золоті.
І було то сіро, то кругом черлено,
І Псалтир читали горлиці святі.
Дух стояв побожний в церкві і у хаті.
Паска, Трійця, Спаса. Господи спаси.
І вітри летіли буйні і крилаті,
І було скрізь повно божої краси.
Грілись біля грубки, мерзли і тулились
Братик до сестрички. Полик і рядно.
Діти боязливо на "святих" дивились,
А "святі" з ікони зирили в вікно.
В хаті пахло димом, вовною з куделі,
Тютюном і хлібом, пахло чебрецем.
А на свято пахло від батечка хмелем,
Ну а від матусі свяченим яйцем.
Чи були щасливі, чи були здорові?
Хто тепер розкаже. Певно, не були.
Тихо розмовляли, лаялись "на мові"
І на всі чотири.. яблуні цвіли...
Ось такі романи про колишні зими.
Про благенькі свитки пишуться вірші.
І ми десь далеко, і ми поруч з ними
Тулимо бентежні весни до душі...
Галина Потопляк.
Підписатися на:
Дописи (Atom)