Мій портфель сьогодні зажурився,
Вишиванка проситься: Вдягни!
Гладіолус в клумбі розпустився,
Школа ж має бути восени.
Та не кличе вчителька до класу,
Посилання лиш прийшло у Meet.
Бо війна кривляє нам гримаси,
В небезпеці діти й цілий світ.
Залишились вдома шкільні речі,
Перший дзвоник вперше так лунав,
Дуже треба миру всій малечі,
Треба щоб я дзвоника тримав!
І вдягнув святкову вишиванку,
І до школи радо поспішав...
Мій портфель сумує цього ранку,
Я його нікуди не узяв...
©Катя Сорока
Привіт, коханий! Як ти там, в бою?
Завжди веселий. Завжди тридцять вісім.
А я живу, працюю, каву п'ю.
Доньці весілля роблю через місяць.
Привіт, коханий! Я пізнала суть
і говорю з тобою, як із небом,
сто двадцять сім мільйонів сто секунд...
Уже сто дві. Вже стільки я без тебе.
Тут жовте поле, небо голубе,
яскраві квіти і знайомі риси...
Дивлюся в них – і бачу там тебе...
Бо ти назавжди в соняхах лишився.
Кольорові негативи #ОК
На Пречисту, на святу "Покрову",
На Успіння сонце ще пече.
Ще пасе старий Петро корову.
Ще водиця тепленька тече.
Ще Павло зловив дві торби раків.
Ще Овсій приліг у холодку.
Але літо подалось на Краків.
Але осінь вже сидить в садку.
Вже жовтіє листя на черешні.
Підсихає гичка й лобода.
Що несуть світанки нам прийдешні.
Чи залишить божий світ орда.
Забреде у хащі і там згине.
Впаде в яр, утопиться в Дніпрі.
Розцвіте знов поле журавлине
І засяють зорі нам вгорі.
Що чекає, що буде з весною.
Що пилипівка нам темна принесе.
Чи зійде нам сонце над Десною.
Чи Петро корівку попасе.
Чи Овсій приляже у затінку...
Що гадати, треба просто жить.
І ходить по травах, по барвінку,
Кожен кущик глоду боронить.
Кожну річку, кожну її хвилю
Берегти від зазіхів "братів".
Хай ведеться, дядечку Василю,
Щоб ви знали - рід ваш збагатів.
Щоб в Івана була міцна стайня.
Щоб в Ілька у клуні був млинок.
Моя хата зовсім і не крайня.
Моя доля сплетена в вінок.
Г.Потопляк.
Терпкий терен, кисла сливка.
Грає в бутлику наливка.
Смажить сонце абрикоси,
А над ними оси, оси.
А над грушкою, де хата,
Хмара виповзла пузата
І полився дощик густий
На грушки і на капусту.
І побігли ручаї
Прямо в бабині гаї,
Прямо в балки, прямо в фоси.
Навпростець побігли в осінь.
І вже вранці туман долом.
І на вечір дим подолом
Заволочить і накриє
Все, що жовкне й червоніє.
Терен, терен. Терпка сливка.
Рветься завжди тонка нитка.
Голка гостра в дерези.
Як прожити без сльози.
Як без літа... Осінь зморить.
Зима все живе підкорить.
Буде з нього насміхаться,
Буде сонечка бояться.
Отакі думки на Спаса.
Терен - осені окраса.
Грушка - осені подруга.
А зима - за літом туга.
І життя - велика нива.
Чи нещасна, чи щаслива.
Чи з галушками в макітрі,
Чи із димом у повітрі...
Г.Потопляк.
Вигорів на сонці чуб юнацький,
заламався капелюх крислатий,
вже працює Серпень не так хвацько,
як тоді, коли ступив в пенати.
По чолі збігають краплі поту
і сорочка на вітрах зотліла,
теплі дні розтанули в роботі,
а душа ж романтики хотіла…
Вдень косив, сушив, складав копиці,
груші, яблука рум’янив і збирав,
поночі запалював зірниці
і дощем метеоритним дивував.
Переживши косовиці та обжинки,
росами пройде, сорочку чисту вдягне,
і чекатиме найкращу в світі Жінку,
що оцінить всі його звитяги.
Назбирає квітів їй яскравих.
найтепліші дні складе в букет,
знає, гостя любить мандрувати,
подарує ще й велосипед.
Вся краса жіноча – в капелюшку.
Як без нього? І про це подбав!
Сонця в нім втонула капелюшка.
З Сонцем в Осені проблеми. То він знав.
Край села її зустріне опівночі,
теплим подихом прикриє плечі,
хай лиш мить – пірне в кохані очі,
і на цілий рік запам’ятає вечір….
Леся Дмитерко
19.08.2019
А літо моє заблукало,
Згубилося в стрічках новин...
Цьогоріч все якось невдало
Пантрує біда навкруги...
І сонце чуже стало зовсім
Тепер не пече - холодить
На ґанку зажурена осінь,
Загойдує втомлену мить.
А літо було... і ще буде...
Так хочеться, щоб без війни
Стискаються болісно груди,
Ростуть по місцях бур'яни...
Та віриться все-таки в чудо
У милість високих небес
У те, що натомлені люди
Почують, як рід наш воскрес
І скрізь залунає молитва,
Подяка могутнім військам
Ми виграли врешті цю битву!
Ганьба вам, гнилим байстрюкам...
Ганьба вам за зламані долі,
За сльози дітей й матерів
Вам щастя не знати ніколи
За сотні... за сотні вінків...
©️ Аліна Войтенко
Я мрію, щоб закінчилась війна
І ми жили спокійно, як раніше.
Щоб сонце заглядало до вікна,
А навкруги така блаженна тиша.
Щоб літо пахло медом у садах,
А вишні червоніли нам на втіху.
Назавжди загубилось слово «страх»,
Десь, там, далеко… в кучугурі снігу.
Щоб не було обмежень, заборон,
Душа літала в мирі вільним птахом.
Щоб серця рідних бились в унісон,
Щомиті, під одним щасливим дахом.
Я мрію, щоб закінчилась війна,
Хоча забути жах її не вдасться.
Бо стільки болю принесла вона,
Забравши блискавично наше щастя.
Наталія Кішовар (Черній)
Ластівки
Холодними вже стали вечори,
Студеними на травах вранці роси.
Дощі вже зачастили, і вітри
Старанно заплітають вербам коси.
Збираються до вирію птахи:
Ось ластівки готуються в дорогу.
Вертаючись надвечір під дахи,
Не можуть втамувать свою тривогу.
Чи зможуть повернутися вони
У цю домівку, під знайому стріху?
Чи почекає ця родина до весни,
Де діточки ростуть бабусі на потіху?
У квітні повернулися птахи
Додому у село, до рідної оселі,
Й помітили одразу: дітлахи
Налякані війною, смутні і невеселі.
Так промайнуло швидко літо -
Зросли маленькі ластів'ята.
Пора в далекий край летіти.
А як в біді родину покидати?
Щаслива путь! Летіть, летіть!
Гніздечко будем ваше захищати!
На крилах нам свободу принесіть -
З руїн країну будем разом піднімати!
Віра Джерельна
Серпень світанки солодить
Цукром із пригоршні літ...
Осінь повітря холодить,
Дощ миє тонкощі віт...
В трави остання малина
Губить старенький корал...
Тулиться айстра до тину...
Пише вже доля хорал!
Пише той гімн непокорі,
Соняхам й сині ріки!
Трави ще трішки шовкові...
Сипле в них серпень сливкИ!
Ми позбираєм корали,
Зробимо низку надій!
В бутлі - слив'янка до кави...
Жде перемог деревій!
Топольницька Наталія
#Все_буде_Україна
У житах високих стиглих, між духмяних квітів,
зачекався юний Серпень зорепаду літа,
задивився в темне небо, пантрує* комету,
а між тим пригадує народні прикмети.
Як запахне на пасіці опівдні медами,
то очікуйте погоди найближчими днями.
Ластівки високо в небі в хмарний день літають –
то вони грозу віщують, її виглядають.
Риба в річці виграє, вудку ігнорує –
то невдовзі дощ піде, риба зливу чує.
Опадає сухе гілля у тиху погоду –
однозначно на дощі, чекайте негоди.
В серпні листя пожовтіло – то на ранню зиму,
прохолодний ранок вдався – ясна буде днина.
Виїдають буряк миші в полі, не в коморі –
то вважайте, що сигналять про зиму сувору.
Як туман над лісом встав – пора за грибами,
комарі кусючі дуже, – запахне дощами.
Серпень з грозами прийшов – на осінь тривалу,
як багато мурашОк – то й грибів чимало.
В небі блимають зірки – то на вітер сильний,
буде дощ, якщо серпанок над обрієм сивий.
Як у серпні журавлі в ірій відлітають –
рання осінь та зима нас з вами чекають.
«По Іллі – то й по теплі», – пращури казали,
ось такі вони одвічні серпневі скрижалі…
*пантрує – виглядає, спостерігає (розм.)
Леся Дмитерко
30.08.2019
Мені Україна весь світ подарила.
Всі ріки Полісся, всі гори Карпат.
Вона мої руки, вона мої крила.
Вона мені мати, сестриця і брат.
Люблю її роси, які, як ті хвилі,
Біжать по траві - не спіймать, не спинить.
Люблю її весни такі сизокрилі.
І осінь багряну й небесну блакить.
Пригадую літа колишні убори.
Легкі сорочини, брилі, хусточки.
Пригадую давні шкільні коридори.
І галас у класі і сині стрічки.
Вже стільки забула, що й не пригадаю.
Вже стільки спливло, ціле море подій.
Все менше сміюся, все менше співаю.
Вже осінь вмостилась на сливці моїй.
Але Україна - земля і твердиня,
Опора й опіка і мій оберіг.
Це тітка Явдоха, це баба Мариня.
Це вітер, це дощ, а в зимі білий сніг.
І де б не була, я сюди повертаюсь.
Де кладка на річці, де сонях в брилі.
Я з кожною квіткою ніжно вітаюсь.
Бо це Україна, це рай на землі.
Г.Потопляк.
Дозрівають зілля. Висипається колос.
І земля до людей промовляє уголос -
Гей, стрільці й ковалі, хлібороби від Бога,
Вже Ілля на коні і до Спаса дорога.
Вже гірчить деревій, вже полин полиніє.
Вже у річці вода під вербою темніє.
Вже обжинки стирчать біля стежки у полі.
І листочки летять, жовті сльози з тополі.
Червоніють кущі. Жовкнуть шишечки хмелю.
Гей, вітри грозові, я пшениченьку мелю.
Буде біла мука, буду сіять крізь сито.
У Пилипівку я буду згадувать літо.
На Різдво напечу вергунів на сметані.
Буду довго чекать на хмаринки весняні.
Дочекаюся їх, неодмінно так буде
І в зеленім пальті вийду в місто, на люди.
А сьогодні лиш серпень. Неспокійна година.
Божиій світ на кону, навіть кожна людина.
Дай же, Боже, здолать цю безумну потвору
І сховати чебрець і полин у комору.
Г.Потопляк.
