Вони ішли, як дощ: спокійно, назавжди.
Лишали по собі калюжі, наче фото.
Змивали кольори, образи і сліди,
і пахли, наче степ, мелісою і потом.
Вони ішли у ніч. І не лишали сліз.
У їхніх дзеркалах відбився гордий профіль.
Вони ішли. Ішли. Величні, наче ліс.
Вони ішли. Усі. Без слова і без крові.
Вони ішли у час – короткий, як життя.
І грали у кіно свою просту присутність.
...А в жінки на руках лишалося дитя
і плакало без сліз. І бачило майбутнє
Ольга Криштопа
Немає коментарів:
Дописати коментар