Зіниці літа розширяла ніч.
Дрімало місто, втомлене дощами.
Загнавши в серце скалку протиріч,
прощались двоє, але не прощали.
Вона нервово кидала слова,
плювала їх, як кісточки вишневі,
беззаперечно вірила в провал,
який завжди трапляється не з нею.
А він мовчав і рвав думками час,
повіривши у власну непричетність.
То був його, напевно, перший раз,
коли слова рубали, як мачете.
Підземним переходом бігли сни
і підбирали згублені підкови.
В дощі стояли втомлені вони –
в дощі, вночі, в словах і в нелюбові.
Немає коментарів:
Дописати коментар