Посмішка крізь втому, може, прояв сили?
Може,звична маска від людських питань?
Посмішка крізь втому, мов підбиті крила,
Мов броня остання, найтонкіша грань...
Вічні нарікання- то ознака злості,
Чи ,можливо, серця ,де нема тепла?
Може, то самотність весь душевний простір
У вогні образи знищила до тла?
Сміх крізь срібні сльози -черствість чи, можливо,
Просто страх відкрити наготу душі?
Може,за цим сміхом-щира віра в диво,
Що її омили сліз рясні дощі?
Як насправді часто судимо людину
Лиш за те, що ззовні видно для людей...
Але там у серці рветься без упину
Вирватись назовні цілий світ з грудей!
Там,за тим, що бачим сховане незриме
Те, що пережито, те, що ще болить...
Тягарі кремезні давлять за плечима...
Просто переважно всяк про те мовчить...
Легко так сказати, що лиха людина,
Крест на ній поставить і плітки вести...
А у неї в серці тихо гине віра...
Крихту розуміння хоче віднайти...
Легко осудити,може, навіть надто...
Всі ми просто люди,хто з нас без гріхів?
Легко, надто легко та невже це варте
Тих в душі незримих зламаних життів?
Люди не залізні, кожен має миті,
У які втрачає сили чи контроль...
Можуть їм боліти крила перебиті,
Люди- то не сейфи, не знайдеш пароль...
Людям треба просто трохи розуміння...
Легко взріть поверхню, важче- глибину...
Серцем пробачати-непросте уміння...
Та йому під силу зрушити стіну!
Посмішка крізь сльози,слово злите з бруду,
На губах насмішка-сором у очах...
Певно, це ознака того, що ми люди!
Що ведемо битви у своїх серцях!
Тож ,можливо, треба трохи почастіше
Бачити Людину, ту що в глибині...
Може, тоді стане трішечки тепліше...
Може, мури серця зникнуть кам'яні...
Маски поспадають, створені зі страху
І Людей побачим Справжніх у ту мить!
І тоді ,можливо, вільним врешті птахом,
Щось незриме в небо чисте полетить...
© Огнєва Інелла
Немає коментарів:
Дописати коментар