Якось так лелійно, якось так покірно

Сонечко лягало в полі на траву.

Воно квітло в небі і світило вірно,

А тепер ласкало стежку польову.

А тепер тулилось до землі сирої.

Вечір старомодно заганяв корів.

Вітерець котився із гори крутої,

Прямо до покосів і до яворів.

Сонечко лягало, вітерець котився.

Вечір залицявся знов до молодиць.

Місяць на Венеру молоду молився

Потім на хмарину падав горілиць.

Так воно й смеркало, сивіло, диміло.

Після надвечір"я вечір брав своє.

Сонечко вже спало, то ж в душі сіріло

І тремтіло в грудях серденько моє.

Ще один деньочок - дощик, буря, хмари.

З ранечку сквозило, штрикало, гуло.

Але потім сонце вийшло з за кошари

І в душі безмежно літо розцвіло.

А тепер ось вечір. Блискавка далеко.

Небо все перисте, трішечки сумне.

Сипалися зорі з золотого глека

І ось та, що скраю, тішила мене.

Г.Потопляк.

 Ну що ви, мальви мовчазні,

Сказати хочете мені.

Ну що хитаєтесь без звуку,

Чи на добро, чи на розлуку.

Чи до біди, чи до любові

Горять пелюстки пурпурові.

Чи може людям на потіху

Стромляєте квітки у стріху.

Вже відцвітають мої мальви.

Пастельними стають їх барви.

Стебло схилилося на пліт.

Ой скільки зим, ой скільки літ...

Ви мені в душу заглядаєте.

Ви мене з поля виглядаєте...

Ну що ви, мальви, мовчазні

Завмерли у моїм вікні...

Г.Потопляк.

Усі реакці

 Ти чула, Україно, скоро вересень?

Вже вдруге серед лютого буття.

А він, той лютий, навіть і не сердиться,

Бо й сам  втомився від сирен виття.

А можна, Україно, ми зустрінемо

Дітей у школах, бо пусті стоять?

Ми ж їм нічим дитинства не замінимо,

Їм треба жити, нам же – їх навчать.

А хочеш, Україно, ми одягнемо

Святкові з квітами осінніми вінки,

А в коси стрічки шовкові затягнемо,

І знов задзеленчать шкільні  дзвінки?!

Не знаю, Україно, де тих сил набрать,

Щоб жити далі, попри біль і страх!

Вінка тернового в тобі шипи стирчать,

То як же нам ходити у вінках?!

Я знаю, Україно, ти відродишся,

І будуть вересні спокійні, без тривог,

На інше ти ніколи не погодишся,

Ми так в це віримо, що з нами вірить й  Бог!

© Ірина Москаленко

 Серпневий день помалу добігає.

Стареньке літо, кашляє, кульгає.

Втрачає апетит, щось певно чує

І у копиці осоки ночує.

Стареньке літо хоче всім довести,

Що може ще вінки у лузі плести,

Тримати косу, лізти по драбині,

Та вже листочки жовкнуть на калині.

І хоч пече, нестерпно ще пече,

Та вже сльоза чомусь тече й тече.

Це плачуть роси вранішні, досвітні,

Це плачуть птахи в небі перелітні.

І літо вже заходить за межу,

В реальність відсторонену й чужу.

І осінь молода заходить в двір.

Якби ж та осінь принесла нам мир...

Г.Потопляк.

 РІДНА ЗЕМЛЕ, РІДНИЙ КРАЮ, Я ТЕБЕ ВІТАЮ!

Не сплю ночами, думаю і мрію.

Слова у зошит і на поле сію.

Спішу писать і крапки свої й коми.

І падають апострофи від втоми.

Не сплю і мрію про життя країни.

І бачу жовте поле України.

І синє небо, поміж них калину.

І бачу сіяча, женця, людину.

І бачу землі зорані і чисті.

І всюди ниви спілі, урочисті.

Сади в меду, нетлінні верболози.

І вже не ллються в материнки сльози.

І вже не босі, бідні і голодні

Пенсіонери - діточки народні.

І дітлахи щасливі, бо при мамі.

І таточко не з чаркою, а в храмі.

Не сплю і бачу - мир настав на сході.

І перемога їде на підводі.

І б"ється серце вже без аритмії.

І сяє хрест на Золотій Софії.

Слова лунають прощення й любові.

І так багато зерен у полові.

Зерен надії, вони в землю ляжуть

І виростуть, і про дідів розкажуть.

І згинуть із росою вороженьки.

І виростуть в саду квітки синенькі.

Повернуться з світів заробітчани

Хоч до дітей, хоч на могилу мами.

Ще так багато треба нам зробити,

Щоб не стидатись, щоб у щасті жити.

І будувать майбутнє по цеглині.

Героям Слава! Слава Україні!

Г.Потопляк.

 Відцвіли "царі". Відспівали птахи.

Покотився долом легкий вітерець.

Поскакали полем зайці-сіромахи

І посивів в лузі мовчазний чебрець.

М"ята похилилась, меліса припала

Дрібною росою й пахла на весь світ.

Мальва вже від вчора на горбочку спала,

А панич блакитний виповз аж на пліт.

Щулився від сонця деревій, любисток.

Тріскалась під ними зморена земля.

Лився мед додолу з золочених мисок.

Пахло прілим листям, віяло здаля.

Осінь наближалась,  падали гнилиці.

В решеті лежали маківки й боби.

Яблука у хвосі пахли без кориці.

Повнились водою відра й жолоби.

І бадилля моркви знизу почорніло.

І надувся сонях як старезний міх.

Дике просо вклякло, сім"я облетіло.

Грілись на причілку терен і горіх.

Осінь на порозі. Прохолода в хату.

Дихає у спину сирість і туман.

Мостить осінь з листя біля стін загату

А на сливці дятел б"є у барабан.

Все кудись поділось, все спішить додому -

У мішки, в корзини, в клуню і на тік.

З вишеньки листочок падає в солому.

Сиплеться картопля з лану у засік.

Вже Пречиста скоро. Вже лелеки в полі.

Вже калина гірка, гіркий і полин.

Літечко присіло на старій тополі

І плете рядюжку з жовтих бадилин.

Г.Потопляк

 

Серпнева тиша. Квітнуть чорнобривці.

Солодким медом змазані вуста.

Ще сонце гріється на аличі і сливці.

Ще бриця і календула густа.

Гірчить полин, скисає сир у глеку.

Жовтіє на городі лобода.

Вже небо кличе журавля й лелеку.

Вже темною стає в ріці вода.

Закон природи - молодість старіє.

Весняна повінь сушею стає.

Зелене чахне, на очах жовтіє

І ранок хустку з скрині дістає.

І на душі відчутна прохолода.

І у думках вчорашні почуття.

У серпня тепла, лагідна погода

І стільки ще юнацького життя.

А чорнобривці квітнуть перед Спасом.

І промовляють - Боже помагай.

Течуть грушки солодким, пряним квасом

І їхній запах лине прямо в рай.

Г.Потопляк.

2021.

 

Так ось за що воюють наші хлопці...

За синє небо, золоті лани..

За дівчинку у вишитій сорочці..

За Тризуб й синьо-жовті прапори.

За волю журавля й біленьку хату..

Матусині молитви й батьківський поріг.

За чорнобривці і пахучу м'яту...

З дитинства стоптаних в житах босих доріг.

За велич гір, там де гуде трембіта..

За карі очі-кохані, дорогі..

Калину та волошки, що цвітуть щоліта..

За ясні зорі, що світяться вночі.

Так ось за що воюють наші хлопці..

За мову рідну й пісню солов'я..

Вишневий сад у дорогій сторонці..

За Україну - це одна сім'я!

Оксана Лесик-Падучак

 

Там, де ранок обтріпує крила

Від холодних перлинок роси,

Де серпанком долину накрило

Й благодать із небес моросить.

Де в задумі дрімають тополі,

Споглядаючи стомлений шлях,

Підіймається сонце поволі

Й вітер мчить, як сполоханий птах...

Нас молитва щодня надихає,

Ласка божа дає сили жить,

НИНІ є ВЧОРА-ЗАВТРА немає

Лиш душа за Вкраїну болить.

   Оксана Сметанюк