І зозуля кує, і "відбій" по тривозі.
І старий деревій посивів при дорозі.
І ранкова роса розтіклася по бруку.
І ранковий туман подає мені руку.
Наступає та мить, коли хочеться жити.
Коли капає сік з мокрицю на обніжки.
Коли сила знов є і самі біжать ніжки.
А зозуля кує. Поживемо ще, сестри.
Будем шить сорочки, будем светрики плести.
І триматись гуртом, і молитися Сину.
І любити свою дорогу Україну.
Ось вже й ранок настав, вже затихла зозуля.
На столі лежить хліб, поруч сіль і цибуля.
І вода вже кипить, буде каша із гречки.
А по небу пливуть хмар блакитні вервечки.
І ні крику сови, і ні свисту кинджала.
Лиш синиця в садку про кохання співала.
Лише їхав трамвай десь в смарагдовім місті
Ну а слідом брело літо в срібнім намисті.
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар