Блог Марухняк Ірини Сергіївни , учителя української мови та літератури

 

Моя земля, мені вона навіки.

Це мій П'ємонт, мої цілющі ліки.

Оазис див і озеро казок -

Це поле, ця дорога, цей лісок,

Ці верби молоді і златокосі,

Глуха кропива у міленькій фосі,

Стара тополя, пір'я лебедине,

Що між зірок у сиву вічність лине.

Моя земля - це Сяньчине болото,

Бабин кожух, просякнутий весь потом,

Дідові шлеї, батоги, вози

І соняхи з прозорої сльози.

І ці левади, коні і лошата.

І цей картуз ще молодого тата.

І мамин льон, і ткані рушники,

І ці старезні в хаті сволоки.

Моя земля. Які в неї красоти.

Я йду по ній, питає вона - хто ти?

Хто я? скажу - я дочка твоя, дочка

І на мені твоїх ланів сорочка.

І мені зАтишно під кущиками хмелю.

Мені тут кожна квітка за постЕлю,

Трава шовкова і листочки глоду.

Твоя я, земле, з давнього я роду.

Прийми мене, коли слабою стану,

Коли закрию очі і не гляну

Ні на бузок, ні на струнку осику.

Прийми мене в свою красу велику.

Я стану теж і льоном, і ячменем.

У мене буде платтячко зелене.

І коси, як в шовкової трави.

Моя земля сказала - Ще живи!

Живи, оспівуй літо і зимУ,

А час настане, я тебе прийму...

Галина Потопляк.

20. 04. 25.