О, старість, старість... З чим тебе "їдять".
Напевно, з цукром, щоб не так гірчило.
З тобою лиш на лавочці сидять.
Куди ти йдеш на двох своїх ціпках.
Куди спішиш? Тебе всі обганяють.
Твоя дорога вся вже у квітках,
Тобі пташки псалми небес співають.
О, старосте, о, мудросте, о, світ...
У тебе за плечима "еверести".
В тобі вже стільки пережитих літ,
Що годі кинуть, тяжко і донести.
Десь там, в очах, ще синіє весна.
В душі - любов, у пальцях - нитка й голка.
Ти в хаті, де стіна, лише стіна,
А за вікном сорока-балаболка.
Голубонько, сльоза на рукаві,
А крихти хліба, як суха макуха.
А твої ниви всі уже в траві
А під ногами з листя потеруха.
Ти доживаєш віку цього дні.
Ти знаєш це, але й не хочеш знати.
Ти кожен день, голубко, "на війні"
Щоб ці пороги тут перемагати.
Тримайся, люба, старість - Божий дар.
Не кожен доживе до цього стану.
Хай не спішить в твою весну гробар,
Не топче твою квіточку весняну.
А ти посидь, згадай як все було.
Бо пам'ять, якщо є, твоя опора.
Ти згадуєш, як все колись цвіло,
Та забуваєш те, що було вчора...
Галина Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар