Вона приходить, поки триває ця передчасна осінь,
поки ще змиває весь цей солоний попіл дощем,
поки нічні морози ще перетворюються на сльози,
поки ще віриться, надіється, любиться поки ще...
І тому вона виходить до нього боса з туману й води –
темної, теплої, тихої і, як у казках, живої.
"Холодно тобі, братику? Чому ти залишився один?
Одному не можна ніяк, бо один – то ніяк не воїн".
І він усміхається, звільняючи їй місце навпроти.
Ось же він – світ, у якому їм буде не тісно удвох.
"Коли ти прийшов сюди, то був наймолодшим у роті,
а сьогодні, - каже вона, - ти сивий, наче зимовий мох".
Він збирає з думок павутиння: "То не так уже й погано,
поки ще б'ються наші серця і надимаються легені.
Бо цю війну на хребтах тримають уперті дідугани,
але переможуть у ній інші - молоді і шалені".
І вона лягає біля його ніг туманом у мокру траву.
Гріє підошви берців і штовхає себе в його вени.
Поки вона приходить, вони її чекають і живуть.
Поки вона приходить, ми тут усі ще якось живемо.
#ольга_криштопа
Немає коментарів:
Дописати коментар