Жену тумани, геть жену тумани.

Ідіть від мене, дайте відпочить.

Так хочу весен, весен полум"яних.

Так хочу ще у радості пожить.

Ловить дощі у парасольку долі.

Тримати вітер буйний на шнурку.

Ховатись попід верби сивочолі

І слухать пташку в лузі говірку.

Ще хочу випить, скуштувать, відчути,

Як лан шумить, як хвиля в ноги б"є.

Дай Боже щоб нічого не забути,

Бо все, що поруч, все воно моє.

І ця дорога, і ця стежка вузька.

І цей паркан, і хатнисько старе.

Колись давно жила там баба Рузька -

Вона вже в небі пір"ячко дере.

А біля неї всі мої сусіди.

Такі хороші, вічномолоді.

А нині біля мене одні біди

І кола смутку ринуть по воді.

І ці дими, ці кволі перебіжки,

І цей туман жену одно й жену.

І мої ниви, землі і обніжки -

Усі відчули на собі війну.

Г.Потопляк.

 Я слухала, як моляться дощі...

Я слухала, як моляться дощі,

Нашіптують червневі древні мантри,

Як падають в загуслі спориші

З намоклих яблунь краплі-діаманти.

Я бачила, як літо між отав

Визбирувало бедриків вогнистих

І клало у мереживний рукав, 

Мов знайдене розірване намисто.

Як в парасольці лілії бджола

Свої вологі крильця обтрусила,

Як хата в буйній зелені пливла

Й фіра́нки напинала, як вітрила…

І їй услід кивали з-за плотів

Такі розкішні пурпурові мальви.

А дощ над ними тихо дріботів –

Такий легкий, такий непроминальний.

© Наталя Данилюк, 2023 р.

Світлина: cortez13.

 Мій Тарасе..

Батьку сивочолий,

Плачеш, мій Пророче, в небесах,

Почорніло українське поле,

По куточках бродить дикий страх.

Ціляться ординці у народи,

Убивають діточок малих,

Ну яка чортиця їх там плодить!

Покидьків потворних і тупих!

Але знаєш, батьку мій Тарасе,

Ми не боїмося тих катів!

Не здалися ворогу ні разу!

Не зумів здолати,не зумів!!

Заповіт ми ще раз прочитали!

Обтрусили порох із броні!

І прогнали,нечисть ту погнали!

Із своєї рідної землі!

Хоч ціна кровава і висока,

Молимось, герої в небесах..

Україно,панно синьоока..

Пташечко свобідна у степах!

Довго ще оплакувати будем,

Хлопців,мам і діточок малих,

Ми тобі ніколи ,не забудем!

Помстимося дико ми за них!

Ти ж ізгой,а зовсім не країна!

Просто територія пуста!

І тебе чекає, та руїна,

Не сховаєш злочин від Христа!

Ми ж воскреснем!

З попелу воскреснем!

Відбудуєм всі міста свої!

Перемога,голубом небесним,

Розсипає зілля по землі.

І тоді,Тарасе,відпочинем,

Заспіваєм,батьку,заповіт!

Господь Бог"сусідів" нам ,зачинить!

Як лихого,на багато літ!

Світлана Д.

 Зайди до мене, доленько, на чай,

Я обіцяю, заварю смачненький.

Як щось не так, тоді ти вибачай,

На стіл застелю скатерку біленьку.

Ми сядемо з тобою в самоті,

Далеко від усіх, у літнім саду. 

Нехай пробачать нам усі святі,

Ні в кого не проситимем поради.

Мене ти запитаєш: "Що і як?

Чи всім я задоволена, що було?

Чи гаснув, чи світив життя маяк,

Коли я виринала й знов тонула?"

Я не скажу, лиш тихо посміхнусь,

Не буду тобі, доле, я жалітись.

Тихенько смачним тістом пригощу

Й погляну на прекрасні літні квіти.

А подумки згадаю геть усе,

Махну рукою, значить було треба.

Життя, повір, так, часом,  понесе,

Що я немовби між землею й небом.

Та, щоб там не було - все ж не здаюсь.

Щоб не чекало далі - не зламаюсь.

Крізь сльози тобі, доле, посміхнусь,

І знов доллю тобі смачного чаю.

   Марина Лавришин

   27.06.2023

 Ковчег збудуйте..

Та такий великий!!

Щоб праведних від

Зрадників ділити..

Від лицемірів та Іуд, 

Безликих..

Хабарників у грошах

потопити..

Візьміть в ковчег ,

Людей простих і чесних..

Нехай пливуть..

Шукають десь по світу..

Пристанище...

Де тихо..і небесно

Де легко стане жити,

Чоловіку.

.

А решту потопи..

Всесильний ..Боже..

У крові потопи..

Що стільки пили..

Грошами задуши..

Які накрали..

А десь без грОшей..

Діти хоронили..

За хлопців на війні..

Що помирають..

А інваліди, копійки 

Рахують.

І за батьків..що коштів,

Не зібрали..

Дитину від хвороби

Не врятують.

..

Жорстоко..Боже

Та немає ради...

Напевне душу ,будуть

Продавати..

І в храмі тихо..з хитрістю,

Й лукавством..

Поклони бити й тропарі

Співати!

..

Ковчег збудуйте..

Відділіть ту нечисть..

І Ной воскресне..

Та заплаче з Богом..

Розверне човен..

Попливе далеко..

НЕ ЗАБУВАЙТЕ..

СУД ВЖЕ ЗА ПОРОГОМ...

Світлана Д.

Дрогобицька солеварня.

    Дрогобицька сіль виготовляється на одному з найдавніших підприємств Європи у місті Дрогобичі. Можна тільки уявити, що поклади солі сформувалися тут ще 15 мільйонів років тому. Перша писемна згадка про Дрогобицьку Солеварню збереглася з 1390 року. І відтоді технологія виготовлення солі практично не змінилася!

 Між тим "тепер", і тим що зветься "вчора"

Непотребу й потрібного комора.

Фундамент долі й тріщини по ньому.

І новий ранок в платтячку новому.

У цьому просторі твої всі найрідніші.

І твої руки, й ноги там міцніші.

І твій садок ще родить кислі дички.

І ще роса чіпляється спіднички.

І ти біжиш, біжиш - не зупинити.

Умієш мріять, бачити й любити.

І з кожним днем все менше поворотів,

Все більше сліз, тривоги і "прильотів".

Дорога рівна. Та куди прямує.

Хто тебе любить, хто тебе цінує.

Подруг нема, спочили рано в бозі.

Батьки давно на зоряній дорозі.

Товариші лишилися по школі.

Попутники, приЯтелі по долі.

І шанувальники моїх віршів зі мною.

І цей бузок, що пахне так весною.

Ще мої Діти. Слава Богу є.

Вони мій штиль і сонечко моє.

Ще є село, а в ньому односельці

І дві сльози на запотілім шкельці.

Всього ще досталь. Є й захмарні ціни.

І є страшні від вражих бомб руїни.

І є війна, потвора біснувата.

Невже це я. І я така "багата".

Г.Потопляк.

 

 Мені наснилась Перемога.

І хоч красива й молода

Прийшла уранці до порогу, 

але важка її хода.

В її волоссі золотому

Вплелися пасма сивини.

В очах блакитних - стільки втоми.

І біль, і гнів, і жах війни.

Чоло - глибокі зморшки горя,

А серце - рана, що кровить.

Пульсує в ній безмежне море

Скорботи,  суму, що болить.

Та усміхнулась, заясніла,

Мов тінь зігнала із чола.

Зайшла  в мою хатину, сіла.

Сказала тихо:

,,Я прийшла''

#ЛідіяМищенко

  Чекаю літа...

Сплакалась весною.

Чекаю квітів. Тих, що у полях...

Минає травень. Він ятрить журбою.

За тих " пташОк", що гинуть у боях...

Чекаю літа...

Бо весна не гріє.

Старіє травень. Разом з ним і я...

Пливе життя... Хтось нову долю сіє.

Хтось вже відцвів. Хтось виполов зіллЯ...

Чекаю літа...

Може потепліє...

Серед ромашок маки проростуть.

І десь в душі (на дні) іще жевріє

Свіча "надій.".. Аби лиш не здмухнуть...

Людмила Галінська

 Хай буде літо, тільки літо.

Спокійний дощ, жива гроза.

Хай буде всюди повно цвіту

І неба синя бірюза.

Червоні пелюстки арґоній,

Червоні пасма полуниць.

Хай линуть голоси симфоній

І падають на землю ниць.

Хай буде літо, справжня злива.

Хай змиє нечисть і багно.

І буде матінка красива,

Як в голівудському кіно.

І буде батько на подвір"ї

Стругати дошку чи карниз.

І будуть линуть в жовтім пір"ї

Пташки веселі вверх і вниз.

Хай буде літо, коли лячно,

Коли в очах блищить сльоза.

Коли в душі і гірко, й мрячно

І день з орбіти вислиза.

І коли клопоту по вуха,

За що берешся, все не те.

Хай буде літо, не розруха

І в небі сонце золоте!

Г.Потопляк.

 Уже й Петрівка. Піст, та й годі.

Вже перші ягоди в траві.

Черешні вибрались по моді -

Червонобокі і руді.

Вже вишні щічки показали,

Вже агрус вуса підкрутив.

Вужі із нір повилізали.

Йде помалесеньку до жнив.

Уже й Петрівка. Дощик мочить,

Туман лягає на поля.

Черв"як поволі землю точить,

П"є воду жадібно земля.

Йде до Івана й далі, далі.

Говіть пора, молитись час.

Намокло плаття і сандалі

І повно горя біля нас.

І повно сліз, війна триклята.

Куди не глянь - дими, дими.

Нема ні радості, ні свята,

Нема ні сонечка від тьми.

Один лиш стрес в душі і тілі.

Одна лиш кров на рукаві.

І кожен ранок переписка -

Чи всі в строю, чи всі живі.

Г.Потопляк.

 Нема кінця, нема перепочинку.

Щоночі гвалт у небі й на землі.

Шепоче мати - синку, ой мій, синку.

Кричить вдова - ой, діточки мої.

Реве Дніпро, ридає Буг і Горинь.

Нема кінця проклятій цій війні.

Сидить під кущиком невиплакане горе

Й дає дві торби горенька мені.

В одній із них біда з Кривого Рогу,

А в другій жах з Донбасу і Дніпра.

А я так вірю в нашу перемогу,

У гарт і мужність воїнів добра.

А я пишу, фотографую дати

Щоб знали всі, як вистояли ми.

Як в бій ідуть сини мої, солдати,

Як закривають діточок грудьми.

А я пишу без втоми, без простою

Про рідну землю, хату і паркан.

Я подорожником усі печалі гою.

Я спориші кладу до гірких ран.

І стає легше. Слово, крапка, кома...

І роздуми про сутності буття.

А на губах від кислого оскома.

А на щоці сльоза - таке життя...

Г.Потопляк.

На гостину до Івана Франка

У долині село лежить,

понад селом туман дрижить,

а на горбі край села

стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,

а в коваля серце тепле,

а він клепле та й співа,

всіх до кузні іззива.

"Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля.

Ходіть, люди, порану,

вибивайтесь з туману!"

Та тумани хитаються,

понад селом згущаються,

розляглися по полях,

щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини

ті, що вгору йдуть з долини,

в тую кузню, де кують

ясну зброю замість пут.