Нема кінця, нема перепочинку.
Щоночі гвалт у небі й на землі.
Шепоче мати - синку, ой мій, синку.
Кричить вдова - ой, діточки мої.
Реве Дніпро, ридає Буг і Горинь.
Нема кінця проклятій цій війні.
Сидить під кущиком невиплакане горе
Й дає дві торби горенька мені.
В одній із них біда з Кривого Рогу,
А в другій жах з Донбасу і Дніпра.
А я так вірю в нашу перемогу,
У гарт і мужність воїнів добра.
А я пишу, фотографую дати
Щоб знали всі, як вистояли ми.
Як в бій ідуть сини мої, солдати,
Як закривають діточок грудьми.
А я пишу без втоми, без простою
Про рідну землю, хату і паркан.
Я подорожником усі печалі гою.
Я спориші кладу до гірких ран.
І стає легше. Слово, крапка, кома...
І роздуми про сутності буття.
А на губах від кислого оскома.
А на щоці сльоза - таке життя...
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар