Я зустрічаю осінь біля тину.
Біля воріт гукаю - гей, сюди.
На плечі плащ болоньєвий накину,
На руки хустку, все ж бо холоди.
Стою одна. Лелеки відлетіли.
Шпаки залишили вишневий сад.
Лиш зимні роси в травах торохтіли.
Лиш дощ по вікнах стукав невпопад.
Спинилась осінь прямо під порогом.
Розхристана і з виду молода.
Стоїть, хвилює душу монологом
Про те, як в річці сивіє вода.
Розповідає про старі каштани,
Про жолуді і їх рудий кожух.
Я слухаю і так хочу до мами,
Де піч тепленька й український дух.
В коморі діжка з білою мукою.
У клуні серп на цвяшку, на стіні.
І пахне грушкою й калиною терпкою.
І за вікном мій сад у бурштині.
Я чую осінь шепче і голосить.
Запрошує до танцю в листопад.
Вона в садку траву на зиму косить,
А він жовтіє, мій старенький сад.
А я стою у плащику під дубом
І жолуді все падають до ніг.
І в небі осінь з золотим тризубом,
Як радості моєї оберіг.
Галина Потопляк
2022
Немає коментарів:
Дописати коментар