Сімдесят - це осінь.
Вісімдесят - зима.
Давно нема Миросі
І Люсі вже нема.
І стежка заростає -
Не йде по ній татусь.
І осінь вже чекає,
До неї я тулюсь.
Це осінь, це вже осінь.
Звернуло в її бік.
Вже цяточка на носі,
Вже куций стає вік.
Розгін бере осіння
Моросяна блакить.
Дай Боженько, терпіння
Цю сирість пережить.
Не втратити здобутки,
Не розгубить добро.
Щоб знову незабудки
Поставити в відро.
Щоб знову з них букети
Упали нам до ніг.
Весна моя, ну де ти.
Попереду лиш сніг.
Давно я не сиділа
В Миросі, ой давно.
Давно я не спішила
Із Люсею в кіно.
Вони лишень ступили
У золоту траву.
Куди пішли - не знали,
А я досі живу.
Ладнає мені осінь
Свій золотий курінь.
А я ще в літі й досі,
Ще й досі вабить синь.
Але кругом відкоси
З холодної роси.
Лунають безголосі
Зимові голоси.
Хтось скаже - це все доля.
Хтось мовить - хід подій.
А я лиш посміхаюсь
Осені своїй.
Галина Потопляк
Немає коментарів:
Дописати коментар