Уже й Петрівка. Піст, та й годі.
Вже перші ягоди в траві.
Черешні вибрались по моді -
Червонобокі і руді.
Вже вишні щічки показали,
Вже агрус вуса підкрутив.
Вужі із нір повилізали.
Йде помалесеньку до жнив.
Уже й Петрівка. Дощик мочить,
Туман лягає на поля.
Черв"як поволі землю точить,
П"є воду жадібно земля.
Йде до Івана й далі, далі.
Говіть пора, молитись час.
Намокло плаття і сандалі
І повно горя біля нас.
І повно сліз, війна триклята.
Куди не глянь - дими, дими.
Нема ні радості, ні свята,
Нема ні сонечка від тьми.
Один лиш стрес в душі і тілі.
Одна лиш кров на рукаві.
І кожен ранок переписка -
Чи всі в строю, чи всі живі.
Г.Потопляк.
Ратуша у Дрогобичі,яка є пам’яткою архітектури місцевого значення – одна з найкрасивіших у Західній Україні.
Зведена у 1926-29 роках за проектом 1924 р. львівських архітекторів Яна Семковича і Мар’яна Нікодемовича. Вежа ратуші – «залишок» від попередньої ратуші 1824-29 рр..
Дрогобич славиться вишуканою архітектурою та різноманітністю стилів. Пропонуємо відвідати одну із найпоказовіших будівель міста – Дрогобицьку ратушу. У самому серці міста ваш погляд надовго захопить ошатна і велична споруда. Зійшовши на вежу ратуші, ви матимете унікальну наслоду від споглядання міста з висоти пташиного польоту. Саме тут, на вежі ратуші, що велично височіє над буденним вируванням міста, палітра ваших вражень про Дрогобич сповниться святковою яскравістю.
У підземеллі Ратуші працює музей "Галерея ваг". Колекція ваг налічує близько 500 експонатів. Найстаріша вага у колекції датується десятим століттям від народження Ісуса Христа. Найбільша вага, яку помістили у галереї, слугувала для зважування жінок у середньовічні часи. Якщо жінка важила менше три пуди (48 кілограм), її вважали відьмою.
Ми сьогодні усі на війні,
То ж нам треба і вижити, й жити.
День за днем пролітають, як мить.
Потім тягнуться аж до "відбою".
То ж ділімося тим, що в нас є -
Чи лиш словом, чи хлібом, чи кровом.
Хай ваш дім, хай ваш сад, хай душа
Буде під благодатним покровом.
Г.Потопляк.
Нема кінця, нема перепочинку.
Щоночі гвалт у небі й на землі.
Шепоче мати - синку, ой мій, синку.
Кричить вдова - ой, діточки мої.
Реве Дніпро, ридає Буг і Горинь.
Нема кінця проклятій цій війні.
Сидить під кущиком невиплакане горе
Й дає дві торби горенька мені.
В одній із них біда з Кривого Рогу,
А в другій жах з Донбасу і Дніпра.
А я так вірю в нашу перемогу,
У гарт і мужність воїнів добра.
А я пишу, фотографую дати
Щоб знали всі, як вистояли ми.
Як в бій ідуть сини мої, солдати,
Як закривають діточок грудьми.
А я пишу без втоми, без простою
Про рідну землю, хату і паркан.
Я подорожником усі печалі гою.
Я спориші кладу до гірких ран.
І стає легше. Слово, крапка, кома...
І роздуми про сутності буття.
А на губах від кислого оскома.
А на щоці сльоза - таке життя...
Г.Потопляк.
