пʼятниця, 15 травня 2026 р.
Пишу і не пишу. Все менше відчуваю.
Все менше слів про мир, все більше про війну.
Все менше я сміюсь, все більше я зітхаю.
І ранки весняні лягають у труну.
Вмирають кожну мить поля й ліси Вовчанська.
Темніє горизонт, сіріє далина.
І в заростях горить стара садиба панська.
Палає ЛЕП І ТЕС, палає, бо війна.
Все менше про любов, все більше про розлуку.
Пишу як все болить в підвалі на нулі.
Як хлопчик молодий подав бабусі руку,
Як тітонька в сльозах припала до землі.
А та земля лежить розхристана, побита.
І кожен кущ тремтить, і кожна борозна.
Тече вода, тече з дірявого корита,
І в платтячку благім бреде кудись весна.
І я пишу, пишу. Я хочу встигнуть бачить,
Торкнутися трави, ступить на спориші.
І хай мені весна той крик, той біль пробачить,
Який щодня, щоночі живе в моїй душі.
Г.Потопляк.
неділя, 3 травня 2026 р.
Якби ж не війна... Як би ж не триклята...
Була б тоді в нас Україна багата.
І ниви б шуміли, і ріки в заплаві...
І наші здобутки купалися б в славі.
Якби ж не війна. Було б стільки свободи.
Мариня весною садила городи.
Петрусь на коні, на залізнім трактОрі
Орав довгу ниву, де падають зорі.
Де пташка літає, корівка пасеться.
Де сонечко з неба усім нам сміється.
Якби не війна вкладала в могили,
Ми б всі негаразди гуртом пережили.
А так, що не день, то одне і те саме.
Лишилась дитина без тата, без мами.
Лишилась бубуня без тріски, без хати.
Немає нічого, і де його взяти.
Автобуси повні, усі в закордоння.
Не тиха природа, не тепле осоння.
І потяги "з колій", і потяги в дИмі.
І рідні - хто в Відні, хто в Празі, хто в Римі.
І хлопці на сході без сну і ротацій.
В радійнім етері ні дня без сенсацій -
Рудий щось учудить, то щур щось додасть.
Життя, як рулетка, і карта не в масть.
Одні лиш тривоги, суцільні погрози.
Весна без тепла, забарилися грози.
І смерть в кожній шпарці, і всі на прицілі.
Шахедом і мігом по мертвому тілі.
Війна та й війна. Так легко почати,
А хто і коли її буде кінчати.
І хто пригадає часи лихоліть
І скаже без фальші - пробачте, простіть....
Галина Потопляк
пʼятниця, 1 травня 2026 р.
Як у тому світі, як у тому часі
Всі жили бідненько - серп, граблі, коса.
І стояли верби у зеленій рясі.
І весна буяла, не весна - краса.
Ще лежали шпульки, гребінь, веретено.
Пряла баба нитки, нитки золоті.
І було то сіро, то кругом черлено,
І Псалтир читали горлиці святі.
Дух стояв побожний в церкві і у хаті.
Паска, Трійця, Спаса. Господи спаси.
І вітри летіли буйні і крилаті,
І було скрізь повно божої краси.
Грілись біля грубки, мерзли і тулились
Братик до сестрички. Полик і рядно.
Діти боязливо на "святих" дивились,
А "святі" з ікони зирили в вікно.
В хаті пахло димом, вовною з куделі,
Тютюном і хлібом, пахло чебрецем.
А на свято пахло від батечка хмелем,
Ну а від матусі свяченим яйцем.
Чи були щасливі, чи були здорові?
Хто тепер розкаже. Певно, не були.
Тихо розмовляли, лаялись "на мові"
І на всі чотири.. яблуні цвіли...
Ось такі романи про колишні зими.
Про благенькі свитки пишуться вірші.
І ми десь далеко, і ми поруч з ними
Тулимо бентежні весни до душі...
Галина Потопляк.
Підписатися на:
Дописи (Atom)