.. Коли тобі двадцять - не хочеш і чути,

Що довго ночами не зможеш заснути...

 Що руки і ноги болітимуть дуже.

У двадцять літаєш...  тоді все байдуже.

   У тридцять - ти плинність часу помічаєш,

Дітей своїх ніжно за руки тримаєш.

 Уже твої мама і тато сивіють,

Вони ж молоді ще...Чому так хворіють?!.

   У сорок - вже діти твої вище тебе,

У них свої радощі, мрії, потреби...

 Вони, як і ти колись, хочуть літати,

У тебе завдання — їм крила надати.

   Уже й п'ятдесят... і не віриться навіть,

А час невблаганний і він своє править.

 І діти твої почали помічати,

Що ти все хворієш, стаєш забувати...

   А в шістдесят - твої руки і ноги

Немов не твої, докучають знемоги,

 Онуки дорослі, у клопотах діти,

Усі вони хочуть тебе пожаліти.

   Вісімдесят...Часто дивишся в небо,

Вже діти сивіють... Нічого не треба,

 Аби хтось провідав, сказав добре слово.

На лаві сусіди...Тихенька розмова...

   Пробігають роки, мов неспутані коні,

І сріблом малює життя твої скроні.

І двадцять тобі вже не буде ніколи,

І тридцять... і сорок... Біжать видноколи..

   Тепер я скажу  головну таємницю -

Життя твоє  в дітях твоїх повториться.

 Тому серед буднів і зла не згубися,

У памяті їхній ти світлом лишися...

              © Катя Сорока

 

 Подруженьки, любі дівчата,

Душа прагне, радості, свята,

І зустрічей з вами, і миру,

І щоб прийшло щастя в квартиру.

Щоб сонце світило на штори.

Щоб пахло "минулим" з комори,

Рум'янком, а ще васильками.

Щоб пахло жасмином від мами.

Мої ви хороші подружки,

В садочку у мене є грушки,

І яблука, вишні, ходіте,

І самі солодкі зірвіте.

І самі смачні, не червиві.

Подруженьки, будьте щасливі,

Здорові, красиві нівроку.

Не майте з врожаєм мороку.

Хай родить вам все, хай все квітне.

Життя, як пташа перелітне,

То плаче, то тонус тримає,

То раптом кудись відлітає.

А ми. Ми зберемося знову,

Згадаєм колишню розмову,

Свої молоді "походеньки"

І плаття в горошок біленькі.

Ходіте, дівчата, чекаю

І двері відкриті тримаю.

Сідайте на лавку, на край

І будемо пити ми чай...

І будемо згадувать тих

Хто вже відійшов до "святих".

Г.Потопляк.

 

У місті, в якому «немає війни»,

щоденно у вічність відходять сини.

Відходять безвусі сини, ясноокі…

Для чого їм Доля урізала років?!

Відходять Івани, Олеги, Миколи –

ще хлопчики зовсім й мужі сивочолі – 

за мамину пісню, за землю дідів,

за батьківську хату, за волю  степів.

У засвіти йдуть рядові, лейтенанти,

таксисти, айтішники і музиканти,

електрики, фельдшери  і хлібороби

«комірчики білі» та  чорнороби.

Лишають по собі біль, смуток, розпуку,

своїх матерів без обіцяних внуків.

Лишають пісні, недописані вірші,

незведені хати, морозяну тишу.

Повз сплаканий натовп, дружину і маму

несуть домовини до львівського храму.

Везуть їх з-під Харкова та Соледару…

О Боже, мій милий! За що така кара?!!!

Везуть з під Авдіївки та з під БахмУту…

Як кулю-дурепу в полях обминути?!

Процесія Ринком іде оніміла

і леви пускають сльозу скам’янілу.

Ти бачив могили на Марсовім полі?!

На три покоління розхлюпалось горе…

У місті, в якому «немає війни»,

відходять в безсмертя найкращі сини…

Леся Дмитерко

 

Є люди,що несуть у собі світло,

В душі запалений й негаснучий ліхтар,

Вони завжди усміхнені привітно,

Як сонце,що з'явилося з-за хмар.

І світ навколишній стає одразу інший,

Розсіюються сутінки в зажуреній душі,

Читаєш їх як найтепліші добрі вірші,

А бачиш-як кульбабки жовті у траві.

Вони неначе з іншої планети,

Де править бал лише добро,

Як виграшні ,життям даровані, білети,

Як домотканне ,вибілене сонцем,полотно.

В руках тримають диво-скрипку,

Концерт зіграють й на одній струні,

Душа у них любов'ю так велика,

Що чиста і прозора навіть на самому дні.

Хтось каже,що вони-блаженні,

А хтось вважає-нерозумні і чудні,

Насправді люди ті-з духовного Едему,

Народжені,щоб світло нести із собою і в собі.

Л.Харчишин.

 Попереду, коли я в літо йшла,

Мої дороги доля вишивала.

Шукала спокою, та так і не знайшла.

У спину мене пам'ять підганяла.

На п'яти наступала. Ти куди? -

Питала і хотіла зупинити.

Попереду у тебе холоди...

Ні, це не правда, там весна і літо.

Там біль, неспокій.. осінь і зима.

І снігу височенні кучугури.

Ти лишишся із зимами сама

В полоні свого смутку і зажури.

Не йди туди. Там щастя не знайдеш...

Шептало літо, але я не чула.

Хоч ти для мене заново цвітеш,

Та я всі запахи давно забула.

По вишитій стежині до зими,

По білих простирадлах полотняних

Я йшла від свого літа і весни,

Я йшла до зір у небі полум'яних.

Г. Потопляк.

 У свічаді польового літа

я спираюсь на твоє плече;

ще не видко вицвілого жита,

над яким світанок протече.

Ти шукаєш прихисток в осонні

над моїм блакитним рукавом

(шовком шите озеро бездонне

з легкокрилим місячним човном).

Огортає срібне перевесло

чи проміння, чи гарячих слів —

лагодиш із них стосилі весла

для розшитих хвилями човнів.

Стоїмо на літа гобелені

під полою синього шатра;

я пливу до сонця, ти — до мене...

у твоїх руках — весло і бра.

2024

© Любов Уманська