У місті, в якому «немає війни»,
щоденно у вічність відходять сини.
Відходять безвусі сини, ясноокі…
Для чого їм Доля урізала років?!
Відходять Івани, Олеги, Миколи –
ще хлопчики зовсім й мужі сивочолі –
за мамину пісню, за землю дідів,
за батьківську хату, за волю степів.
У засвіти йдуть рядові, лейтенанти,
таксисти, айтішники і музиканти,
електрики, фельдшери і хлібороби
«комірчики білі» та чорнороби.
Лишають по собі біль, смуток, розпуку,
своїх матерів без обіцяних внуків.
Лишають пісні, недописані вірші,
незведені хати, морозяну тишу.
Повз сплаканий натовп, дружину і маму
несуть домовини до львівського храму.
Везуть їх з-під Харкова та Соледару…
О Боже, мій милий! За що така кара?!!!
Везуть з під Авдіївки та з під БахмУту…
Як кулю-дурепу в полях обминути?!
Процесія Ринком іде оніміла
і леви пускають сльозу скам’янілу.
Ти бачив могили на Марсовім полі?!
На три покоління розхлюпалось горе…
У місті, в якому «немає війни»,
відходять в безсмертя найкращі сини…
Леся Дмитерко
Немає коментарів:
Дописати коментар