Це я у літі, чи воно в мені.
Чи наша доля в гіркім полині.
І соняхи оці, і ці долини
Нас кличуть не лишати України.
Не кидати оці блакитні вежі,
Ці водограї і пшеничні межі,
Ці кущики, що одиноко мліють.
Ці хмари, що над нами вечоріють.
Це літо поселилося в мені.
Та чи надовго плаття ці лляні.
Ці сарафани, капці із соломи,
Ці дні гарячі, сповнені всі втоми.
Та чи надовго. Швидко час минає.
І пташка гнізда рідні покидає.
І люди теж. І люди, як ті птахи
Летять по світу, люди-бідолахи.
А поле спіє, а земля парує.
У небі місяць зорі нам малює.
А поміж зір Кинджали, МіГи, дрони
Летять до нас у вікна й на балкони.
І так минає літо, далі осінь.
Поля сумні і ниви безголосі.
І лишить мене літо. Де? Не знаю.
І я його між соняхи ховаю...
Галина Потопляк
Немає коментарів:
Дописати коментар