Спішу свій час прожити я без втрат,
А лиш з прибутком сили і терпіння.
Чому ж весна зривається на "мат",
Чому ж пече так квіточка осіння.
Я п'ю вино - це яблуневий сидр,
Це пунш грушевий, самогон із сливки.
Я вже давно забула слово "мир".
І вже давно ця хата без "пошивки".
Солома струхла, розв'язався сніп.
Вже не ховається горобчик в стріху.
І не росте під осінь уже кріп.
Вже й не згадаю ніч спокійну, тиху.
Суцільні втрати, рвуться спідниці,
Дірявіють сандалі і намітки.
І вся земля моя в свинці.
І вже нема ні дядька, ані тітки.
І ми втрачаєм кожен день і час
Цю землю, що без плуга сиротіє,
Ці ріки, що текли колись до нас,
Це небо, що від згарища чорніє.
Ми б'ємося за клаптик споришу,
За дерево і кущики шипшини,
За кожну лінію й межу.
Ми б'ємося за долю України.
А втрати є. Такий закон війни.
В нас кожен день "надгробнії ридання".
Ідуть у вічність доньки і сини
І смерть щодня веде з нами змагання.
Та ми живучі - встали і пішли,
Вперед, вперед, а там вже й перемога.
Ми це до неї триста років йшли.
І це за неї ми просили Бога.
То ж наші втрати - це наш поводир,
Дороговказ, а далі, що там далі.
А далі перемога й мир.
Так буде! бо ми дуже витривалі.
Галина Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар