Бій під Крутами. Окрема сторінка української історії, виведена кривавим чорнилом. Героїчний подвиг юнаків, які не мали особливої військової підготовки, які грудьми встали на захист батьківщини.
пʼятниця, 30 січня 2026 р.
середа, 28 січня 2026 р.
вівторок, 27 січня 2026 р.
Живемо від тривоги до тривоги,
Від вильоту й посадки Ту чи Су...
Стоїть зима, болять у бабці ноги
І вітер чеше вишеньці косу.
І сніг з морозом робить ожеледу.
І ніч збирає жменями зірки.
О, як багато по дорогах леду,
Як голосно викрикують круки.
Як сиро на душі, як метушливо.
Нервовий ритм пронизує життя.
То біло у природі, то вже сиво,
То скарби світу, то уже сміття.
Живемо від "відбою" до "відбою".
Між ними вічність, може навіть дві.
Біля іконки повна кварта лою,
А потім перекличка - всі живі?
Чи всі живі, чи дітки всі у шапці.
Триває пауза аж до наступних Ту.
І хтось тихенько обуває капці
І йде крізь дим у сіру пустоту.
В свою буденність входить поступово.
А потім чай, чи кава, чи вода...
Давно в нас сіро, сиво, несвятково
І бабця в свому ліжечку бліда.
І тітка, і товаришка, й небога
Вдивляються в зимовий небокрай.
І знову ця загрозлива "тривога"
Тримає курс на рідний серцю край.
Галина Потопляк
Засніжило в січні. Заблищала річка.
І у баби Теклі повна жару пічка.
Котик на рядюжці, згорнутий в клубочок.
На вікні сніжинки й білий голубочок.
Півник біля стайні й курочка рябенька.
А у плоті збоку яблунька старенька.
Повно всюди снігу, намело, нагнало,
Білії кожухи в фоси поскладало.
Сивії копиці з сіна і соломи.
В баби Теклі знову у литках судоми.
Крутить ноги з ночі, ниє в пояснинці,
А біля порога скачуть дві синиці.
Скачуть, просять хліба, а до хліба й сала.
Баба потихеньку хлібчика дістала,
Прив"язала нитку на білу салину.
Прив"язала здобич прямо на калину.
Хай себе потішить пташечка-синичка.
Впало дві сльозини з бабиного личка...
Ще зима стояла, ще сніги біліли
І літа, ну зовсім, бабу не жаліли.
Та вона трималась за ціпок руками.
Засівала поле синіми квітками...
Доброта у серці біль перемагає,
А любов лікує, всесвіт зігріває.
Галина Потопляк
Колись закінчиться війна.
Колись закінчиться проклята.
І буде знов буять весна,
Й дитя пригорнеться до тата.
І нічка буде без тривог.
І день лиш дощиком посіє.
Коли це буде? знає Бог,
А ще Пречистая Марія.
Коли минуться холоди
Й розтане крига на Дунаї,
Прийдуть корівки до води
І буде зелено у маї.
І буде скрізь цвісти бузок
Такий розкішний і духмяний,
І буде з листя образок
Висіть на вишеньці весняній
Коли, коли. Потрібно вже.
Потрібно зупинить свавілля.
Потрібно вигребти чуже,
І вирвати вороже зілля.
Й посіять зернятка весни
У горщики, хай проростають.
Хай тіні й зарева війни
У подиху весни зникають.
І мертві стануть проростать
І конюшиною, й травою.
І буде кожен день світать,
І пахнуть радістю живою.
Колись закінчиться біда,
Народне горе вкриють шрами.
Напоїть квіточку вода
Й дитя пригорнеться до мами.
Колись, не зараз. Боже, зруш
Оту скалу, що горем зветься.
Хай рідна наша сторона
З Твоїх долонь води нап"ється.
Галина Потопляк
четвер, 8 січня 2026 р.
вівторок, 6 січня 2026 р.
неділя, 4 січня 2026 р.
Впустімо в душу Різдво... З віршем Богдана Томенчука
* * *
Забутої молитви торжество...
Іди лісами, доріздвяна прозо...
Заносиш в хату дідуха з морозу,
Впускаєш в душу Бога і Різдво...
Ну скільки вже за часом навздогін?
У кого більше зловленого вітру?
Береш в коліна писану макітру,
І йде по колу древній макогін...
Двигтить макітри нещербата креш...
Ще дід навчив: то вліво, а то вправо -
Аж так, аби заплутався Диявол,
Що і для чого у макітрі треш...
Земної Діви неземне Дитя
Ось-ось і знов народиться в яскині
Колядка завтра і молитва нині.
Й на всі часи язичницька кутя...
Де ж три Царі? В різдвяній гіркоті
Лиш чорні зерна, в молоко розтерті,
Ти чуєш, Христе, затхлий подих смерті?
А нас, рішучих, бачиш при куті?
Звізда Твоя засвітить із пітьми.
Помолимось.Чи зможем відмолити?
Ми будем жити, Христе, будем жити.
Бо хто заколядує, як не ми?...
Богдан Томенчук
Запам’ятай одне: люди знайдуть привід «розіп’яти» тебе за що завгодно.
За те, що ти щаслива — і за те, що тобі боляче.
За гроші — і за їхню відсутність.
За роки стосунків — і за короткий роман без зобов’язань.
За відпустку на островах — і за вихідні на городі з сапкою в руках.
За авто, за одяг, за твої будні: за те, що ти їси, з ким спиш, як виглядаєш і що обираєш.
За дім чи квартиру.
За книжки — ті, що стоять на полиці, і ті, що живуть у твоїй голові. Або за те, що їх немає.
За твої думки.
І за ті, які ти висловила вголос, і за ті, які за тебе додумали інші.
За твою позицію: якщо вона гіпотетична — скажуть, що ти темний невіглас; якщо аргументована — дорікнуть, що «надто умнічаєш».
За все. Абсолютно за все.
Тебе можуть «з’їсти» з будь-якого приводу:
із заздрощів,
із ненависті,
через розпач,
через відчуття власної нікчемності.
А інколи — просто за сам факт твого існування.
Не тому, що ти погана.
А тому, що ти — інша.
Не така, як вони.
Бо їм так простіше.
Бо їм страшно змінюватися.
А змінюватися — справді лячно. Немає нічого страшнішого, ніж зазирнути всередину себе і побачити там порожнечу.
Саме тому чужа сміливість так часто викликає лють.
Тож просто живи — не зраджуючи і не обманюючи себе.
Усе інше — другорядне.
Бо чужа думка — це лише придорожній пил
на старій дорозі твого життя.
Тарас Жиравецький
Підписатися на:
Коментарі (Atom)