Михайль Семенко

Рід іменника ( повторення)

 Поперу сорочки, порозвішую.

Вже ходу свою вранішню стишую.

Вже зів"яла і кашка, і дзвоники.

Вже не скачуть мої коники.

Не спішать льодоходи з веснами.

Вже світанки мої з перевеслами.

У снопах синій льон, житечко.

Вже крилом помахало літечко.

Обережно ступаю і каюся.

Із всіма, хто не зрадив, вітаюся.

І все тяжче піднятись, нагнутися.

І дощам і вітрам посміхнутися.

І все більше тривоги, неспокою.

/ Хоч не чую себе одинокою /.

Хоч ношу ще веселії вбори,

Та вже муляють п"яти підбори.

І на осінь дивлюся з віконечка.

Хочу дощику літнього й сонечка.

Хочу, хочу, а що з цього маю -

То заплачу, а то поспіваю.

Г.Потопляк.  

 

Ми вереснями міряєм роки,

Дзвінок шкільний навік зріднився з нами,

Багатство наше-учні і книжки,

Бо по життю йдемо учителями.

Не знаєм спокою і в будні,й вихідні,

Бо вчитель завжди в пошуку і праці

І часто навіть у святкові дні 

До своїх учнів поспішає вранці.

Вчимо дітей,самі вчимось у них,

Мандруючи дорогами Освіти.

Лунає на подвір'ї школи сміх,

Тут цілий світ,тут наші з вами діти.

Учителі завжди на висоті

І в дні щасливі,й роки лихоліття,

Бо,присягнувши правді й доброті,

Серця свої ми віддаємо дітям.

То ж хай щаслива буде кожна мить,

Хвороби,старість хай обходять боком.

Навчайте і виховуйте,творіть!

Тож з вереснем,колеги,з новим роком!

Віра Багнюк

 Це ще не осінь. Так, іще не осінь —

Прощальний з літом не почався матч.

А сивина твоя?  То білі роси.

Ти не бануй! Ти, дівчинко, не плач!

Не одягайся у чадру тривоги,

І не дивись печально в календар.

Усе, що є у світі — то від Бога,

Твої роки — то теж Господній дар.

Ще все у тебе — зЕлено та свіжо,

Ще не накрило хмарами невдач,

Подякуй сонцю, що ласкаво ніжить.

А час — неспинний… Ти йому пробач!

© Володимир Присяжнюк

ГОРІХОВИЙ СПАС

Заколосився урожай,

Настояний нектаром літа —

Між літом й осінню межа

Така тонка і непомітна…

Але прийшов вже третій Спас,

Просіяв сумніви, як просо —

Хоч літечко ще ніжить нас,

Та зроблено вже крок у осінь.

Вальсуєм з осінню ми в такт:

Пора осіння — радість, втіха!

І треба жити! Жити так,

Щоб не дісталось на горіхи!

© Володимир Присяжнюк

 Серпневий солодкий ранок

І перший опалий листок...

"Не треба... Ще зовсім рано..."

В глибинах своїх думок

В надії п'янкій шепочу...

"Спинися, солодка мить...

Не хочу, ще так не хочу

У серце своє впустить

Осінню холодну пору...

Уже не мале дитя...

Давно закінчила школа

Та серця п'янке биття

Життєво бажає літа!

Точніше-  його тепла...

Проміння, яке зцілити

Спроможне ті два крила,

Що часто безсило тануть,

Спадають зірками з плеч...

Я знаю- усе  за планом!

Письменник життя- Творець!

Ним створено все навколо,

З майстерністю до деталь...

Продумані всі ці пори...

То звідки така печаль?

Напевно, бо всі ми люди...

Це слабкість на всіх одна...

Причини для смутку всюди

Знайдемо...Коли сповна

Ми маємо диво- жити!

Радіти з простих чудес:

Як перший осінній вітер

Цілує вуста небес...

Ми можем вбачать прекрасне

У краплях, які на склі

Малють картини власні,

У затишку і теплі

Горнятка з гарячим чаєм

Під гарний легкий роман...

Та часто ту мить втрачаєм...

Свідомо будуємо план

Для себе...Живемо в мріях...

У завтра...На "кращий час"

Лишаєм свої надії...

Не треба, я прошу вас...

Ми маємо тільки нині!

Сьогодні і цей момент!

Це наша коштовна скриня,

Де кожен малий фрагмент

Складає одну картину!

Художник якої-  ми!

Не треба втрачать хвилини,

Чекати прихід зими

І в серці триматись літа...

Не завтра не в "кращий час"...

Давайте ми будем жити!

Сьогодні! Лише від нас

Залежить життя щасливе!

В повітрі тремтить листок...

Тихенько промовлю:" Диво...

Спасибі за нього Бог..."

Це осінь- пора Господня,

А смуток- це вибір мій...

Я маю одне Сьогодні!

 І щастя в мені самій!

Як серця торкнеться смуток,

Наказом собі скажіть:

"Я можу щасливим бути!

Ваш вибір- усе змінить!"

© Огнєва Інелла

ПОБАЧЕННЯ

... А у мене було із дитинством побачення.

Я просила у нього, малого, пробачення

За розтрачене сонечко, зламану гілочку,

Недослухану казку і злякану білочку,

За матусині зморщечки, дощик непроханий,

За промінчик обірваний, ранок сполоханий,

За усе, що згадала і все, що забулося...

Я до нього іздалеку знов повернулася.

Я надіялась: встигнеться. Я не знала, що втратила.

Причаївся бузок за старенькою хатою.

Між зеленого листя - із сонця мережечка.

До землі притулилась загублена стежечка.

Вже не хлипає серце - збентежено стишилось:

Тут, у цьому садку, найдорожче залишилось.

... А у мене було із дитинством побачення.

Я просила у нього, малого, пробачення

А із яблунь прив'ялі пелюсточки капали.

Ми стояли з дитинством, обнявшись, і плакали...

(Світлана Луцкова)

 Зберу у вузлики серпневий дух.

І позбираю грона горобини.

Уже із торбою пішов пастух.

Погнав корівок в осінь на рівнини.

Зберу суцвіття білої роси

Із чорнобривців і в рукав сховаю.

І наберусь ранкової краси,

Її в букет осінній повтикаю.

І запах матіоли, полину,

Півонії, любистку і калини

Я понесу з собою в чужину,

На жовті стЕрні й голі полонини.

Бо час летить, як той великий птах.

Щезає в хмарах виводок лелеки.

І вже трава і квітники в літах.

І вже земля стомилася від спеки.

Я пов"яжу пучечки, хай лежать,

Із жовтих лілій, чебрецю і м"яти.

І буду з ними осінь зустрічать,

І аромат малиновий вдихати.

Г.Потопляк.   

 У ній є все: бездоння двох морів,

величчя гір, степів безмежний простір.

Тут Лукаш Мавку у лісах зустрів – 

і тут відлунням завжди линув постріл.

Тут голосять трембіти на зорі – 

і бойовий гопак заводить коло.

Тут заховались вишні у дворі – 

і ліс зникає ген за видноколом.

Тут можна вийти вранці на поріг –  

і закохатись у живий світанок.

Тут кличе переплетиво доріг,

зібравши всю палітру вишиванок!

Тут сині ріки, золоті поля,

і тут є люди.. о, які тут люди!

Людьми багата ця жива земля,

тому вона була, і є, і буде!

Ольга Криштопа

 Ось літо у солом"янім брилі

Спіткнулося і впало на ріллі.

Сховалось за шипшину молоду,

Та й сіло під калиною в саду.

Взяло валізу, сповнену добра -

У ній і вишень, і чорниць гора.

І солов"ї, й зозулі-ясновидці.

І білокрилі ластівки-провидці.

Там всі принади, літні витрибеньки.

Там три волошки в житечку синенькі.

Дві мальви стильні і стрункі, як свічки.

У тій валізі запах поля й річки.

Взяло валізу, сіло на пероні,

Ввібрало аромат грушок в долоні.

Вплело у коси хміль і паничі.

Лежала в нього туга на плечі.

Затрималося літо біля каси.

Квиток купило в світ, де папуаси

У Африці живуть і без зими.

Де пелікани з довгими крильми.

Сіло у потяг із сльозами в оці.

Ще засвітилось в модному тік-тоці.

Зайшло в фейсбук, лишило вподобайку

І прочитало там про себе байку.

Та й годі, годі. Треба в путь-дорогу.

Радіти крокодилу й носорогу.

Ганяти скорпіонів по Сахарі.

І згадувать корівок у кошарі.

Г.Потопляк.

Нарву чебрецю і зеленої м'яти.

і маківок спілих у кошик складу.

Ще меду й води приготую до свята,

і ранком до церкви з дарами піду.

Вже літа вінець, на осінь звертає.

Коротшає день, до Спасівки йде.

Сад яблуком спілим мене пригощає

і осінь поважно у хмарах бреде.

Медовії ріки, рої відлетіли,

жнива залишили колючу стерню.

Бабусині грушки на сонці поспіли

і трави шовкові жовтіють на пню.

А тут Маковій, Перший Спас із медами.

І коржики з маком, солодкі млинці.

Освячені вОди на пару з садами

і краплі святої води на щоці.

Галина Потопляк

   

 А в кошику вже яблучка лежать.

За яблуневим цвітом ностальгія.

Лишилось пару снопиків дожать.

Хвалити Бога, завтра Маковія.

Діждали. І пройшли через дощі.

І через спеку, вихор і негоду.

Жовтіють квіти, горбляться кущі.

І вишні гублять первозданну вроду.

Полин буяє, пижмою гірчить.

Калина наливається пурпуром.

Вже осінь за городом маячить.

Вже літо по дорозі йде понуро.

А завтра свято з маком і медком.

З букетами, що визріли на сонці.

Та віє  зранку сивим холодком.

Та стелиться туман і дим на лонці.

І огортає щем, душевна мла.

І проводи по літечку так близько.

І мед "печатає" у вулику бджола.

І сонечко то високо, то низько.

А в кошику налиті і рябі

Солодкі яблука і листячко зелене.

А мед тече по пальцях і губі,

І літо відвертається від мене.

Г.Потопляк.   

 Спинюся я і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй.

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

і пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом - по гарячому сліду.

#ЛінаКостенко

 Ставить крапку на спеці краплина дощу. 

Затихає цвіркун у некошеній тиші. 

І не так вже слова пересохлі печуть, 

Ніби сказано все – навіть вітер не дише. 

Ніби все розказала про квітку бджола, 

І хрещатий тирлич оддзвенів синьо-синьо. 

І метеликом літо торкнулось чола 

І сплело потайком павутину осінню. 

Сива крапля дощу – ще не крапка над і́, 

Не закінчення речення в повісті зречень. 

Тонуть хмари чорнильні в потоках води,

І вирує ще літо, готове до втечі.

© Михайло ЖАЙВОРОН 

Світлина: Andrzej Berlowsk

 Пишу для тих, хто виріс у селі.

Хто знає слово фоса і комора.

Чому лелека ходить по ріллі.

Чому весною нива неозора.

Хто розрізняє пахощі земні.

Відтінки неба бачить щохвилини.

Пишу для тих, кому, як і мені,

Сміються вишні і кущі калини.

Таких багато. Всі ми із села.

Хоч в місті на асфальті, хоч в Європі.

Нас всіх за руку нива повела

І хтось вже в Києві, а хтось у Конотопі.

Пишу багато про сівбу й жнива.

Бо це основа й сутність українця.

Бо хліб в коморі - він є голова.

Вода в криниці - радості по вінця.

Пишу, пишу, а нива все цвіте

Весною - юністю, а літом пшеницями.

А потім поле стане золоте

І знову поведе дітей до мами.

Закутає у білі подушки.

Завішає вишИваними фанами.

Запахнуть на всю хату галушки

Осиками, березами, каштанами.

А я писатиму, допоки стане сил,

Про кожну квітку баби Василини.

Про надвечір"я і про небосхил.

І про життя моєї України.

Г.Потопляк.

 

ЩАСЛИВА

Ми  звикли  пізнавати  світ  очима,
Та  кожен  в  ньому  бачить  щось  своє.
У  когось  вільні  крила  за  плечима,
А  хтось  болотом  кожен  день  снує.

Один  прогноз  -  та  не  одна  погода,
Комусь  -  на  радість,  а  для  когось  щем.
Одним  і  літня  злива  -  лиш  негода,
Хтось  омиває  душу  цим  дощем.

Комусь  багатство  -  серце,  наче  злото,
Для  інших  -  у  кишенях  мідяки.
Хтось  у  калюжі  бачить  лиш  болото,
А  хтось  відбиток  неба  і  зірки.

Та  я  із  тих,  кого  омила  злива,
Розправлю  крила  -  і  гайда  у  путь!
Бо  я  ЖИВУ  -  і  вже  тому  щаслива!
А  скільки  є  живих,  що  не  живуть  ...

©    Зоряна  Кіндратишин

 А що людині треба для життя? 

Всього нічого, лиш би хата й в хаті.

Не тісне плаття і зручне взуття.

І яблука чуть-чуть солодкуваті.

І затишок, і спокій на душі.

Робота повсякденна, відпочинок.

Потрібні рідні і товариші.

А ще весна із приймочок й тичинок.

Потрібно трошки, хліба і води.

На Паску - здоби, на Різдво - Вертепу.

Картоплі з салом із сковороди.

І щоб у юності не вскочити в халепу.

Потрібно мало - дощику, тепла.

Зимою снігу, осінню лиш сонця.

І щоб Антонівка під вікнами цвіла.

І щоб з небес послали Охоронця.

Так мало треба. Щоб вогонь горів.

Щоб грів думки , народжував бажання.

Щоб Місяць по дорозі мовчки брів

І ніс в торбині для людей кохання.

Багато треба. Господи прости.

Ми все життя щось носимо в кишені.

На нас чекають під кінець хрести,

Високе небо і порожні жмені.

Г.Потопляк.   

 СЕРПЕНЬ 

Надходить Серпень... плеще у долоні, 

Підспівують дощу краплинки золоті, 

І ніжно смуток огортає скроні, 

Що Літечко минає, а Осінь — вже в путі.

Що пробігають теплі дні, мов коні,

І Червень, й Липень лишились віддалік. 

Ще мрії в сонячнім, п'янкім полоні, 

Літам зозуля в лузі підбиває лік. 

Летять хмаринки в даль, 

біленькі, легкокрилі —

Їх вітер кучерявий за собою поманив.

А Серпень чарівний в солОм'яному брИлі

Зустрівся з Літом посеред щедрих жнив. 

Легкі серпанки розстелив по полю,

Промінчику веселому змережив комірець,

Обняв, розцілував міцно тополю,

І через звір махнув до лісу навпростець.

У лісі назбирав ожини повні жмені

І зграйку маслюків під сосни поселив,

Крилатки розгойдав на ясені і клені, 

Холодною росою отави посріблив.

Щедро налив добра в зернистий колос —

Буде і хліб, і паляниці на столі...

І десь із піднебесся долинає голос —

Тренують крила молоденькі журавлі.

Як поважніли яблуні і сливи, 

І соку набирає в грона виноград, 

Медові груші доспівають й Білі наливи —

Плодами соковитими нас тішить сад.

Веселки свої барви заховали в хмари

І не співають вже мелодію гучну громи, 

А бузина в агатовім намисті сіє чари, 

І там, у вишині, лелеченьки дзвенять крильми...

Ще квіти не згубили пишну вроду —

Жоржини, айстри і майори розцвіли, 

Дощів п'ють прохолодну, чисту воду

Й голівками до неба пнуться, мов бусли.

І соняшник теж тягнеться за світлом, 

Свій бриль кудлатий крутить навкруги. 

І тихо розмовляють про щось з вітром

Блакитні, наче небо, петрові батоги.

Ще не втомились працювати бджілки, 

І для метеликів — солодкий мед-розмай, 

З садочку долинає спів сопілки:

— О не спіши так, Літечко, постій... ще зачекай!

І Серпень веселиться і танцює з Літом, 

Не підпускаючи до серця сум-печаль. 

Земля всміхається, квітує пишно квітом

І пісня солов'їна лине в неосяжну даль.

Оксана Козак

30.07.21

Твори добро. Роби його руками.

Підстав плече, подай горня води.

Не бійся мріять темними ночами.

Стареньку на той бік переведи.

Допоможи їй сісти, потім встати.

Підтримай старість. З нею помовчи.

Твори добро, коли попросить мати,

Коли молитву мовиш шепочи.

Товаришуй з добром, бо зло - вбиває.

Бо злість спустошує і душу, і думки.

Вона і серце й мозок колупає.

І плодить замість тиші, матюки.

І пам"ятай, не забувай родину.

Родина - твоя кров, твоє нутро.

Це стержень, що тримає Україну.

Це Ворскла-річка  й велетень Дніпро.

Ти - є людина. Ти - вінець природи.

Допоможи, хто в горі, хто в біді.

Долай байдужість й інші перешкоди.

Предстань творцем на Божому суді.

І будеш мати спокій, душу чисту.

Товаришів, що зійдуться до жнив.

Проси пробачить Матінку Пречисту,

Якщо ти все ж пред батьком завинив.

Г.Потопляк.   2020.