Вікторина "Так - Ні" за твором М. Морозенко "Іван Сірко - великий характерник"

Марія Морозенко "Іван Сірко – великий характерник"

Складне речення/просте речення

Просте і складне речення

Іменники

Незмінювані іменники

Незмінювані іменники

 

 Живемо від тривоги до тривоги,

Від вильоту й посадки Ту чи Су...

Стоїть зима, болять у бабці ноги

І вітер чеше вишеньці косу.

І сніг з морозом робить ожеледу.

І ніч збирає жменями зірки.

О, як багато по дорогах леду,

Як голосно викрикують круки.

Як сиро на душі, як метушливо.

Нервовий ритм пронизує життя.

То біло у природі, то вже сиво,

То скарби світу, то уже сміття.

Живемо від "відбою" до "відбою".

Між ними вічність, може навіть дві.

Біля іконки повна кварта лою,

А потім перекличка - всі живі?

Чи всі живі, чи дітки всі у шапці.

Триває пауза аж до наступних Ту.

І хтось тихенько обуває капці

І йде крізь дим у сіру пустоту.

В свою буденність входить поступово.

А потім чай, чи кава, чи вода...

Давно в нас сіро, сиво, несвятково

І бабця в свому ліжечку бліда.

І тітка, і товаришка, й небога

Вдивляються в зимовий небокрай.

І знову ця загрозлива "тривога"

Тримає курс на рідний серцю край.

Галина Потопляк

 

Засніжило в січні. Заблищала річка.

І у баби Теклі повна жару пічка.

Котик на рядюжці, згорнутий в клубочок.

На вікні сніжинки й білий голубочок.

Півник біля стайні й курочка рябенька.

А у плоті збоку яблунька старенька.

Повно всюди снігу, намело, нагнало,

Білії кожухи в фоси поскладало.

Сивії копиці з сіна і соломи.

В баби Теклі знову у литках судоми.

Крутить ноги з ночі, ниє в пояснинці,

А біля порога скачуть дві синиці.

Скачуть, просять хліба, а до хліба й сала.

Баба потихеньку хлібчика дістала,

Прив"язала нитку на білу салину.

Прив"язала здобич прямо на калину.

Хай себе потішить пташечка-синичка.

Впало дві сльозини з бабиного личка...

Ще зима стояла, ще сніги біліли

І літа, ну зовсім, бабу не жаліли.

Та вона трималась за ціпок руками.

Засівала поле синіми квітками...

Доброта у серці біль перемагає,

А любов лікує, всесвіт зігріває.

Галина Потопляк

 

Колись закінчиться війна.

Колись закінчиться проклята.

І буде знов буять весна,

Й дитя пригорнеться до тата.

І нічка буде без тривог.

І день лиш дощиком посіє.

Коли це буде? знає Бог,

А ще Пречистая Марія.

Коли минуться холоди

Й розтане крига на Дунаї,

Прийдуть корівки до води

І буде зелено у маї.

І буде скрізь цвісти бузок

Такий розкішний і духмяний,

І буде з листя образок

Висіть на вишеньці весняній

Коли, коли. Потрібно вже.

Потрібно зупинить свавілля.

Потрібно вигребти чуже,

І вирвати вороже зілля.

Й посіять зернятка весни

У горщики, хай проростають.

Хай тіні й зарева війни

У подиху весни зникають.

І мертві стануть проростать

І конюшиною, й травою.

І буде кожен день світать,

І пахнуть радістю живою.

Колись закінчиться біда,

Народне горе вкриють шрами.

Напоїть квіточку вода

Й дитя пригорнеться до мами.

Колись, не зараз. Боже, зруш

Оту скалу, що горем зветься.

Хай рідна наша сторона

З Твоїх долонь води нап"ється.

Галина Потопляк

Як інтегрований підхід змінює навчання

Canva PRO для вчителів: авторські розробки, інтерактив і монетизація

ІКТ на уроках української мови: ідеї для розвитку критичного мислення та креативності учнів

Іван Карпенко0Карий "Мартин Боруля"

 

 Впустімо в душу Різдво... З віршем Богдана Томенчука

      * * *

Забутої молитви торжество...

Іди лісами, доріздвяна прозо...

Заносиш в хату дідуха з морозу,

Впускаєш в душу Бога і Різдво...

Ну скільки вже за часом навздогін?

У кого більше зловленого вітру?

Береш в коліна писану макітру,

І йде по колу древній макогін...

Двигтить макітри нещербата креш...

Ще дід навчив: то вліво, а то вправо -

Аж так, аби заплутався Диявол,

Що і для чого у макітрі треш...

Земної Діви неземне Дитя

Ось-ось і знов народиться в яскині

Колядка завтра і молитва нині.

Й на всі часи язичницька кутя...

Де ж три Царі? В різдвяній гіркоті

Лиш чорні зерна, в молоко розтерті,

Ти чуєш, Христе, затхлий подих смерті?

А нас, рішучих, бачиш при куті?

Звізда Твоя засвітить із пітьми.

Помолимось.Чи зможем відмолити?

Ми будем жити, Христе, будем жити.

Бо хто заколядує, як не ми?...

Богдан Томенчук  

 

 Запам’ятай одне: люди знайдуть привід «розіп’яти» тебе за що завгодно.

За те, що ти щаслива — і за те, що тобі боляче.

За гроші — і за їхню відсутність.

За роки стосунків — і за короткий роман без зобов’язань.

За відпустку на островах — і за вихідні на городі з сапкою в руках.

За авто, за одяг, за твої будні: за те, що ти їси, з ким спиш, як виглядаєш і що обираєш.

За дім чи квартиру.

За книжки — ті, що стоять на полиці, і ті, що живуть у твоїй голові. Або за те, що їх немає.

За твої думки.

І за ті, які ти висловила вголос, і за ті, які за тебе додумали інші.

За твою позицію: якщо вона гіпотетична — скажуть, що ти темний невіглас; якщо аргументована — дорікнуть, що «надто умнічаєш».

За все. Абсолютно за все.

Тебе можуть «з’їсти» з будь-якого приводу:

із заздрощів,

із ненависті,

через розпач,

через відчуття власної нікчемності.

А інколи — просто за сам факт твого існування.

Не тому, що ти погана.

А тому, що ти — інша.

Не така, як вони.

Бо їм так простіше.

Бо їм страшно змінюватися.

А змінюватися — справді лячно. Немає нічого страшнішого, ніж зазирнути всередину себе і побачити там порожнечу.

Саме тому чужа сміливість так часто викликає лють.

Тож просто живи — не зраджуючи і не обманюючи себе.

Усе інше — другорядне.

Бо чужа думка — це лише придорожній пил

на старій дорозі твого життя.

Тарас Жиравецький 

 🇺🇦

Погідна ніч прослалася над дахом.

Блакитно пахне сіль із дна небес —

то чумаки своїм всевишнім шляхом 

на возі котять чудо із чудес.

Вже без волів — самі впряглись у пута,

ідуть, куди зоря провадить їх .

Небесна сіль, мов у боях здобута,

приправить прісний, злободенний гріх.

Зоря горить, як істина незрима,

з безодні світить їм на рідний дім.

І кожен крок — пранитка павутинна —тримає дар у возику святім.

Ховає небо подих в душу світлу,

в колисці снігу білий шлях тремтить,

а чумаки везуть свою молитву,

де світ між сном і дійсністю лежить.

Любов Уманська

 Живу, помалу я живу.

Вже не ходжу на посиденьки.

Топчу сніги і кропиву,

Хоч ноги вже не молоденькі.

Йду на Різдво стежками злив,

Дорогами війни й свободи.

Мене Господь благословив

Ховати в серці рідні коди.

Ключі від скрині берегти.

Тримати на замку хатину

Від тих, хто нищить ці світи

І зводить їх у домовину.

Мені ще батько передав 

Свої духовні заповіти.

І в мене ще багато справ -

Сміятись, плакати, радіти.

Живу, як всі, туди - сюди,

На місці більше, не у русі.

Сьогодні в серці холоди,

Тому на пасіці в кожусі.

Біля ялинки теж зима.

За пагорбом лунає "Слава!"

На хвилях радості трима

Мене церковка златоглава.

І це Різдво, і це "Родивсь!"

І коляда дітей святкова.

Молись, голубонько, молись,

Бо похилилася діброва.

І сонце - рідкий нині гість.

І боротьба така шалена.

Хай ця зима принесе вість

Про те, що йде весна зелена!

А я ще трішки поживу,

Ще порадію, годі плакать!

А потім ляжу у траву

І буду з Господом балакать...

Галина Потопляк

26.12.2025