А вже вночі навшпиньках ходить осінь,

Помалу груші в кошика кладе,

І де-не-де деревам в довгі коси

Жовтаві стрічки згодом заплете.

Сховає сукні, що квітчасті, до підлоги -

У закутку давно забутих днів…

І буде пахнути сторінками із книги,

І травами з туманних вечорів.

І пирогами… з ноткою ванілі,

Що жовтим човником у захід попливуть

І будуть гріти вечорами тіло,

А потім втомлено і солодко заснуть…

А осінь зорепадом буде мліти,

Залишить серпня відблиски на дні,

Які захочеться до краплі всі допити,

Щоб зберегти цей серпень у собі.

©️Аліна Войтенко

 

Життя, як колесо фортуни

Кружляє нас в потоці днів,

Щораз натягуючи струни,

Дає не те, що ти хотів.

Дає не те… а потім — добре,

Співає ранок на вікні,

І кава з круасаном вкотре

Наповнить теплі вихідні.

Наповнить спокоєм серпневим,

Життя — воно, як день і ніч

Буває приторно-рожевим,

Із сотні правил й протиріч.

Буває ніжним і холодним,

Таким спонтанним і терпким,

Кумедним, справжнім, благородним,

Цікавим, болісним й їдким…

Життя — воно буває різним:

Кидає, любить, трохи б’є…

Але життя не буде вічним —

Цінуймо те, що Бог дає!

Аліна Войтенко

 Юрій Іздрик

Ностальгія

відпускаю пташку летіти

відпускаю вірш щебетати

відпустити треба зуміти

це не те що взяти й спіймати

відпустити - і не убити

відпустити - і не зламати

відпустити й далі любити

відпустити й далі кохати

відчиняю вікна до неба

випускаю серце літати

це не те що так мені треба

взагалі - не моє це свято..

але серце легке і чисте.

але вірші-птахи - на волі..

щастя робиться незумисно

щастя діється мимоволі

 

Недалеко вже блукає осінь,

Поспішає в гості, багряниста.

Хоч гуляє садом літо досі,

Але пахне, пахне золотиста

Неповторна, ніжна, злотокоса,

Засиділась вдома, мандрувати

Хоче полем, садом, лісом боса

По кленовім листі й фарбувати

Все в червоне, жовте і багряне,

Хоче все навколо золотити.

Хоче заспівати про кохання,

Про любов, про мрії... Запізнитись

Осінь не бажає ні на хвильку,

Втратити не хоче ні секунди...

Що ж, лишилась ще одна зупинка

І замінить осінь всі етюди

Літечка духмяного, п'янкого,

Принесе свої. І вже без шансу

Ми підходимо до осені порогу

Швидко, в ритмі віденського вальсу...

Марина Семйоник

 Небо в конвульсіях корчиться й ридма ридає,

SOS блискавицями Небо до людства кидАє,

Небо волає, кричить, захлинаючись болем,

Сльози зливає над горами, лісом і полем.

Що тобі, Небо, болить? З чим змиритись не в змозі?

Що ти за мУку везеш на Чумацькому Возі?

Надто багато неправди ти бачиш звисОка?

Та у нас й правда, повір, на Землі кривобока.

В кожного різна, й ніхто на чужу не зважає,

Кожен, що встигне, у пригорщі повно хапає,

Що там по нас: чи потоп, чи вогонь, чи…завІса?

Все продається: від поля і річки до лісу.

Годі, не плач, ти ж колись-бо самО нас ліпило,

З Образу свОго усе лише добре ділило,

А зараз дивишся з болем і сумом усюди,

Дива не сталось…кругом всього-на-всього - люди.

Марія Грицан

 Це Спасівка. Стоїть кругом жара.

Цвіте полин, гірчать вуста медові.

Корівка виповзає із двора,

За нею гуси білі, гонорові.

І підсихають всюди спориші.

І звіробій підсох, і пагін м"яти.

Обсипалися грона аличі

Та й застелили стежку біля хати.

Ще вчора вишні, нині вже грушки.

Роса над ранок, сонце плющить очі.

У полі трави, поміж них пташки

Блукають, як примари, проти ночі.

Це Спасівка. Картопля в бур"яні,

Квасоля на тичках, гарбуз в бадиллі.

І ностальгійно, й боязно мені,

Бо другий рік живемо в божевіллі.

Щодня, щоночі ворог в серце б"є.

Горланить і сміється, і радіє.

Вже Спасівка, вже пташка гнізд не в"є,

А лиш мовчить, клює зерно й жиріє.

А ми йдемо приглушені свинцем.

У осінь йдемо, темно де і сиро.

І молимося разом із Творцем

За рідний край і просимо лиш миру.

Галина Потопляк.

 Ну що, мої подружки милі,

Чи ви живі, чи ви щасливі,

Чи встали рано і пішли,

Чи хоч копієчку знайшли,

Чи помолились, чи відчули.

Чи, що було, геть все забули...

Мої ви любі, є як є.

Потіште серденько своє.

Чим тішити? Хоч тим, що маєте,

Що в шафі від усіх ховаєте -

Хустинкою, що пахне мамою,

І платтячком з старою плямою.

І светриком, що ви зв'язали,

І тим, що вже повіддавали.

І старим фото ще з навчання,

І спогадами про кохання.

 Новини. Ну які новини.

Тривожні линуть з України.

Нами торгують на Алясці

Ті, що без маски і у масці.

Які новини? Світ ще спить,

Ну а до нас весь час летить.

І від атаки до атаки

Горять лани, димлять байраки.

Такі реалії у нас.

Ще хочу запитати вас -

Як врожаї, чи стало сили,

Чи щось на зиму "закрутили".

Ну ось і все. Про себе? Мало -

Сонце сховалось, сонце встало

Пішло вмиватись, я за ним.

Болить мені? та менше з тим...

Галина Потопляк

 Було й мені колись двадцять чотири.

Було й мені колись всього лиш двадцять п'ять.

Були і посмішки, і очі щирі.

Це молодість була, що тут сказать.

Це були весни, сповнені любові.

Це були зими, сповнені пригод.

Ще тіло і душа були здорові

І до мети - ну жодних перешкод.

Хода легка, в руках усе "кипіло".

А танці - можу вальс і можу твіст.

А серце обійняти всіх хотіло

І молодість стояла в повний зріст.

І молодість рухлива, перелітна -

Сьогодні Рига, завтра вже Баку.

А молодість весела і привітна,

В малиновім і розовім соку.

І стільки в ній романтики й наїву,

І стільки безтурботності й жаги.

І всі дороги рівні, без курсиву,

І не круті "житейські" береги.

Така ось гама легкості і руху.

Така ось мить дівочої весни.

А вся душа з трояндового пуху

І їй ще так далеко до зими.

Г.Потопляк.

Члени речення (за питаннями)

 

 Натхненна картиною Олега Шупляка:

На синім плесі човники дрімають,

Вітрила — мов мрії козацькі в імлі.

Над берегом ниви, мов крила, здіймають

Свій простір в безкраїй родючій землі.

Будиночки — мов ті перлини в долоні

Садка зазиває пахучого цвіт

Тут дихає серце моєї країни,

Тут кожен рядок — то життя заповіт

І небо вгорі — мов молитву шепоче,

 Птахи у польоті як думки летять

А жито палає у сонячнім світі—

Це прапор, що в серці так міцно горить.

Це все Україна, в цвітінні і силі,

На межі води і небесного дня.

І  поле крилом розгортає нам крила —

 летить з нами воля і  сила жива!!!

Olena Skrypnyk

 ... Немає рАю на землі, окрім як дома...

Найважча ноша тут здається невагома...

Тут пахне теплим молоком, і трішки медом...

Тут гріють спогади нам плечі 

Теплим пледом.

... Немає рАю на землі, окрім як дома...

Тут береже нас від падінь м'яка солома...

Рідні пороги нас з дороги зустрічають...

Тут нам завжди наші провини пробачають.

... Немає рАю на землі, окрім як дома...

Тут оберегом діє сила невідома...

Тут навіть небо не таке, як десь далеко...

Тут геть по іншому плете гніздо лелеко.

... Немаю рАю на землі, окрім як дома...

Тут наша віра, тут любов наша свідома...

Тут джерело з якого п'єм цілющу воду...

Тут все коріння українського народу.

... Немає рАю на землі, окрім як дома...

Тут перероджується в силу наша втома...

Стають наддужими, міцніють наші крила...

Які не в змозі поламать ніяка сила.

@Галина Момот 

є час обіймати — і час уникати обіймів

є час щоб єднатись — і час залишатися вільним

є час на розмову — і час німувати у тиші

є час для любові — і є для байдужості ніша

усьому свій час і усьому доречна хвилина

і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине

і ніжність що нас підриває колись та й погасне

по-іншому тут не буває — живе те що вчасне

а що не на часі — те так і загине невчасним

бо виключно вчасно із нами трапляється щастя

тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні

уміймо відважно дозволити іншому втечу

є час щоб кохати — й кохання що часу не знає

є час обіймати — і я от тебе обіймаю

Юрій Іздрик 

 Роки ідуть від нас безповоротно

І за собою спалюють мости,

Ніколи не повториться ,,cьогодні",

Нас вестимуть вперед нові стежки.

Все, що минуло, вже не повернеться,

І з кожним роком ми уже не ті,

Щасливим доля лагідно всміхнеться,

Комусь не повезе в його житті.

Хтось каже ,,Я усе почну спочатку",

На жаль рокам повернення нема,

Прожите перетворюється в згадку,

Дорога йтиме, як тонка струна.

І якби не було для нас печально,

Верстат життя верстає в один бік,

Його урок правдивий і повчальний,

Людське життя -- це певний час і вік.

        Тамара Франчук-Шандрук

 На  схилі літ....в життя  -  вступає осінь....

і.. золотом  золотить  все вона!!

і...   чуть сріблить  нам  скроні і волосся...

і підбиває підсумки  літам...

На  схилі літ - всі запахи гостріші...!!

Туман  і... справді пахне молоком...

а у душі ... в той час  - квітнуть найкращі  квіти...

а  ще --в саду, й... на грядці під вікном...

На схилі  літ - цінуємо кохання....

Ціна  відома - друзям  і  рідні...,

а  ще чомусь.... такі  смачні світання...

і....  ночі  довші  і... коротші дні!!

На схилі літ - нам так охота жити...

є- мудрість  з досвідом...та в дефіциті час...

саме тоді  ,  у  снах- вчИться душа  летіти...

І  ... як  навчиться -то  покине нас!

На схилі  літ...ми маєм зрозуміти...

Господь  створив нас  для  добра і див....

І.. так важливо всім нам  не хворіти ,

До  схилу  власного  , щоб  кожен з нас дожив!!

 М. Г. ( ГАЛИЧАНКА)

 Ну зупинися час на п"ять хвилин...

Ну загальмуй на тихім полустанку...

Ти чуєш? як гірчить в душі полин.

Ти чуєш? як співає вітер зранку.

Як стогне поле, вкутане в ріллю,

як луг димить, парує на морозі.

Ти не спіши життя, тебе молю,

стомилась я, ти зачекай на розі.

Послухай тишу. Ну а час летить...

Послухай, як вона тобі шепоче.

Бо тиша вміє також говорить

і голосом нечутним сон лоскоче.

Побачиш тих, хто світ недолюбив,

пішов за ту межу, у вічний спокій.

Ще вчора тут із нами поруч жив,

ну а сьогодні в небі одинокім.

І  я з тобою зупинюсь на мить,

зустрінусь поглядом із осінню й зимою...

А час не зупиняється, спішить

туди, де пахне літом і травою...

Г.Потопляк.

 Спішу свій час прожити я без втрат,

А лиш з прибутком сили і терпіння.

Чому ж весна зривається на "мат",

Чому ж пече так квіточка осіння.

Я п'ю вино - це яблуневий сидр,

Це пунш грушевий, самогон із сливки.

Я вже давно забула слово "мир".

І вже давно ця хата без "пошивки".

Солома струхла, розв'язався сніп.

Вже не ховається горобчик в стріху.

І не росте під осінь уже кріп.

Вже й не згадаю ніч спокійну, тиху.

Суцільні втрати, рвуться спідниці,

Дірявіють сандалі і намітки.

І вся земля моя в свинці.

І вже нема ні дядька, ані тітки.

І ми втрачаєм кожен день і час

Цю землю, що без плуга сиротіє,

Ці ріки, що текли колись до нас,

Це небо, що від згарища чорніє.

Ми б'ємося за клаптик споришу,

За дерево і кущики шипшини,

За кожну лінію й межу.

Ми б'ємося за долю України.

А втрати є. Такий закон війни.

В нас кожен день "надгробнії ридання".

Ідуть у вічність доньки і сини

І смерть щодня веде з нами змагання.

Та ми живучі - встали і пішли,

Вперед, вперед, а там вже й перемога.

Ми це до неї триста років йшли.

І це за неї ми просили Бога.

То ж наші втрати - це наш поводир,

Дороговказ, а далі, що там далі.

А далі перемога й мир.

Так буде! бо ми дуже витривалі.

Галина Потопляк.

 Це я у літі, чи воно в мені.

Чи наша доля в гіркім полині.

І соняхи оці, і ці  долини

Нас кличуть не лишати України.

Не кидати оці блакитні вежі,

Ці водограї і пшеничні межі,

Ці кущики, що одиноко мліють.

Ці хмари, що над нами вечоріють.

Це літо поселилося в мені.

Та чи надовго плаття ці лляні.

Ці сарафани, капці із соломи,

Ці дні гарячі, сповнені всі втоми.

Та чи надовго. Швидко час минає.

І пташка гнізда рідні покидає.

І люди теж. І люди, як ті птахи

Летять по світу, люди-бідолахи.

А поле спіє, а земля парує.

У небі місяць зорі нам малює.

А поміж зір Кинджали, МіГи, дрони

Летять до нас у вікна й на балкони.

І так минає літо, далі осінь.

Поля сумні і ниви безголосі.

І лишить мене літо. Де? Не знаю.

І я його між соняхи ховаю...

Галина Потопляк 

 У мене друзів... Скільки в мене друзів?

Як ягідок, як пташечок у лузі.

Як насінинок в соняху, як квітів

У щедрому і золотому літі.

Де мої друзі, де вони ось нині?

Хтось з них сьогодні в рідній Україні.

А хтось в світах, а хтось на тяжкій войні.

А в когось рани, рани незагойні...

Приснилась нині подруга зі школи -

У чорному, розхристані дві поли.

Якась байдужа. Дуже-дуже сиза.

Приснився хрест над нею й довга риза.

Нема подруги. Друга теж у рає.

І третя, і четверта... теж немає.

Ще молоді були, ще жить і жить,

Але пішли всі Господу служить.

Лишили все - хустки, сорочки, светри,

Велюри, шовки, штапелі і фетри.

І пам"ять, вічну пам"ять про "колись".

І заповіт мені - живи й молись.

Лишились друзі, мало вже лишилось.

Комусь дожити аж до ста судилось,

Комусь до дев"яноста, й слава Богу.

Та головне - зустріти б Перемогу.

Галина Потопляк.