Фразеологізми

Фразеологізми міфологічного походження

 

 

А люди, як книги - всі різні за змістом,

І кожна сторінка - прожите життя.

Буває, ідеш чи селом, а чи містом,

''Читаєш'' людей, бачиш їх до пуття.

І кількість сторінок у кожного різна,

І всі, з тих людей, зовсім різні на вид,

Хтось з них - детектив, хтось - історія грізна,

А іншого вже начитався - набрид.

Є люди, що все із ''обкладинки'' видно,

А є і такі, що читав би й читав.

Хтось з перших рядочків всміхнеться єхидно,

І враження, що до кінця долистав.

Всі люди, як книги, та що б там не було,

Відмінність усе ж таки з ними в нас є -

У книзі - вернешся назад, як забула,

Життя ж не повернеш ніколи своє.

© Людмила Степанишена

Хлопці з лісу-8-Б

Двоскладні та односкладні речення

Велика буква та лапки у власних назвах

 

 

... Сьогодні осінь геть не та...

Не стара бабця у лахмітті...

Що сіє дощ із решета...

Ховається у підворітті.

Сьогодні осінь носить тренд...

А не полатані спідниці...

Вона влаштовує вікенд...

А не колишні вечорниці.

У всьому має власний стиль...

Свій власний погляд, смак і вдачу...

Вдяга себе в легкий текстиль...

Каблук модельний на додачу.

Під ноги впала сивина...

Тепер під "хлопчика" стрижеться...

Поставу рівною трима...

Крокує гордо, не крадеться.

... Сьогодні осінь геть не та...

Не тягне горб важкий на спині...

На кожен день в неї мета...

Сучасну осінь маєм нині.

Вона закохана в свій вік...

Склада собі достойну ціну...

Свій погляд не відводить в бік...

Немовби маючи провину.

Навіки втратила свій слух...

Щоб пересудів біль не чути...

Який обрати капелюх ?

Що одягти ?  І що їй взути.

Який обрати їй парфум...

Щоб пасував до її віку...

Не привернуть до себе глум...

Не впасти в око чоловіку.

... Сьогодні осінь геть не та...

Без тогорічних забобонів...

Самодостатня і проста...

Зреклась набридливих шаблонів.

Нікого розуму не вчить...

Мораль нікому не читає...

Живе для себе, і мовчить...

І як їй жити - не питає.

... Сьогодні осінь геть не та...

Галина Момот.

 

А що нам треба? Небо без тривоги,

Вцілілу хату і живих людей.

Щоб рідною молитися до Бога,

Дітей своїх тулити до грудей.

І, хай співати... Боже, так співати!

Щоб вже ніколи не забув мій рід,

Якою мовою його молилась мати,

Яку історію йому залишив дід.

Щоб жити, Боже. Щоб нарешті жити,

Де поглядом сягнеш у височінь - 

А там небес і моря лазурити...

Щоб їх не зачепила навіть тінь.

Де гнуть свої хребти величні гори,

Щоб жоден чоловік не гнувся вниз.

Бо нам ще треба виплакати горе,

Мільйони тонн невиплаканих сліз.

Бо нам ще треба виорати землю

І зниклих безвісти закарбувати в щит.

Знайти своїх... Всіх тих, хто - за ідею.

Чиї слова, немов колючий дріт.

Чиї діла - чіткі орієнтири

Розв'яжуть цю у зашморгу петлю.

Бо, що нам треба? Перемоги й миру.

І тиші, Боже. Тиші у раю .

Ілона Верхівська-Ельтек

 

Таке життя - то повені, то смерчі.

То неспокійний ранок, а то вечір.

То війни, то полон - суцільні жАхи.

І кожну ніч то тихо, то "бабахи".

Кому з нас що. Погода - непогода,

І ретро і авангардна комусь мода.

Хтось у куточку, хтось на видноті.

І поміж нас сховалися святі.

Чому святі? Тому що все стерпіли,

Когось із того світу воскресили,

Комусь дали жменю води в пустелі.

Комусь подушку з білої постелі.

Таке життя. Такі його герої.

У серці то болить, то перебої.

В душі то сонце, то дощить і плаче.

Світ не зважає, а постійно скаче.

А є ще вічне в цьому дивнім світі -

Це яблука, що солодом налиті,

Це квіти на полях людської долі,

Це наші рідні верби і тополі.

Вони із нами, ми завжди із ними

Переживаєм війни, люті зими.

І садимо весною гілку хмелю.

І бачим світло у кінці тунелю.

Г.Потопляк.

Спорт-це .....

 

Життя і смерть - дві вічні паралелі -

Метелики і їхня тінь на стелі,

Пташки у небі й перша борозна,

Вторинний грудень й первісна весна.

Життя - це хаос, відчайдушні кроки,

Перерви, збори, лекції, уроки.

Це вітер, вітер і затишшя слідом,

І втома знову й знов перед обідом.

Життя - це синтез і аналіз часу.

Це вчителька, що йде до твого класу.

Це батько, що нотацію читає,

Це мати, що за рученьку тримає.

Це все життя, його складна структура.

Тут радість, тут нерадість, тут зажура.

Тут вверх, тут вниз по сходах свого росу.

Завжди доводимо ми формулу непросту.

Завжди говоримо - вже краще, буде краще.

Ми сповідаємось перед собою натще.

Життя - це вірний хід і це помилка.

І кожен раз життя із понеділка.

А смерть прийшла, говорять, що з косою,

І огортає смутком і росою.

Веде у кращий світ - так кажуть люди,

І сіє квіти на землі повсюди.

І квіти ті не десь - вони над нами,

Вони життя непереможні храми.

Г.Потопляк.

 

Люблю тебе. Я признаюсь в любові

Землі своїй, що зводить Божий храм.

Ці землі, ріки, ці знамена крові

Ніколи і нікому не віддам.

Любитиму до скону сиві гори,

Поліський льон, херсонські кавуни.

Любитиму я найчорніше море

І наддніпрянські ниви і лани.

Трембіти звук і сльози й плач бандури.

Любитиму цей прихисток цимбал.

І з барабаном бути йти на мури,

І з скрипкою на європейський бал.

Люблю тебе, моя ти Незалежність,

Така вразлива і така жива.

Моя ти Сила духу й Обережність.

Моє Відродження, мої Жнива.

Моя Столице величі і духу,

Мій Київ сонця й місяця роси,

Тобі співають "Славимо" - послухай,

Почуй околиць рідних голоси.

Моя Вітчизно - ти Непереможна.

Люблю тебе - волаю, не шепчу.

Трохи заголосно, але сьогодні можна.

Я кожним словом про Любов кричу.

І Ти люби. Любов - найбільша сила.

І Ти Твори історію в борні.

О, Україно, ти для мене крила.

Ти Мати й Батько, Ти Життя мені.

Г.Потопляк.

 Чим пахне лан, засіяний пшеницею?

Чим пахне нива, скроплена дощем?

Коржами, вергунами, паляницею,

Тендітним і замріяним хвощем.

Строкатими, барвистими квітками,

Солодким медом з диких конюшин.

У ньому вловлюю я запах мами

І тонкий аромат стежин.

У ньому всі нюанси і відтінки

Трави, суріпки, бриці й лободи.

Чим пахне лан з дитячої картинки?

Чим пахне лан без воєн і біди?

Напевно, спокоєм, бо вже й не пам'ятаю.

Напевно, тишею і піснею пташок.

Напевно, шишкою святого короваю

І диким медом яблук і грушок.

А ще в жнива жовтіє він соломою.

Стернею пахне пригорща землі.

І запахи всі ті з оскомою.

І запахи всі ті лиш у селі.

І рідний лан лежить, як породілля -

Щасливий, любий. В нього сто дітей.

І він спориш, чебрець, пахуче зілля

Все тулить, тулить до своїх грудей.

Г.Потопляк.

 

Все буде з медом — липовим, квітковим,

бо ллються ріки звідусіль медові,

нектаром сиплють, дзвонами прощають,

солодким трунком тіло пригощають...

Тут бджоли-люди, тут і люди-бджоли...

Йорданські води ще не охололи...

Завіє зміїв випещеним маком...

Дощами змиє із медовим смаком...

Залиє соком синьо-виноградним —

розплющить очі, досі непроглядні...

Печені груші (в сонячнім промінні)

занурять в землю сонячне коріння —

зігріють душі благодаттю Спаса

сьогодні, завтра і до того часу,

допоки зілля заворожить хату,

заповнить пустку і відверне втрату.

Все буде з медом — луговим, гречАним...

Медовим буде — літнім чи весняним...

© Любов Уманська

 

.. Коли тобі двадцять - не хочеш і чути,

Що довго ночами не зможеш заснути...

 Що руки і ноги болітимуть дуже.

У двадцять літаєш...  тоді все байдуже.

   У тридцять - ти плинність часу помічаєш,

Дітей своїх ніжно за руки тримаєш.

 Уже твої мама і тато сивіють,

Вони ж молоді ще...Чому так хворіють?!.

   У сорок - вже діти твої вище тебе,

У них свої радощі, мрії, потреби...

 Вони, як і ти колись, хочуть літати,

У тебе завдання — їм крила надати.

   Уже й п'ятдесят... і не віриться навіть,

А час невблаганний і він своє править.

 І діти твої почали помічати,

Що ти все хворієш, стаєш забувати...

   А в шістдесят - твої руки і ноги

Немов не твої, докучають знемоги,

 Онуки дорослі, у клопотах діти,

Усі вони хочуть тебе пожаліти.

   Вісімдесят...Часто дивишся в небо,

Вже діти сивіють... Нічого не треба,

 Аби хтось провідав, сказав добре слово.

На лаві сусіди...Тихенька розмова...

   Пробігають роки, мов неспутані коні,

І сріблом малює життя твої скроні.

І двадцять тобі вже не буде ніколи,

І тридцять... і сорок... Біжать видноколи..

   Тепер я скажу  головну таємницю -

Життя твоє  в дітях твоїх повториться.

 Тому серед буднів і зла не згубися,

У памяті їхній ти світлом лишися...

              © Катя Сорока

 

 Подруженьки, любі дівчата,

Душа прагне, радості, свята,

І зустрічей з вами, і миру,

І щоб прийшло щастя в квартиру.

Щоб сонце світило на штори.

Щоб пахло "минулим" з комори,

Рум'янком, а ще васильками.

Щоб пахло жасмином від мами.

Мої ви хороші подружки,

В садочку у мене є грушки,

І яблука, вишні, ходіте,

І самі солодкі зірвіте.

І самі смачні, не червиві.

Подруженьки, будьте щасливі,

Здорові, красиві нівроку.

Не майте з врожаєм мороку.

Хай родить вам все, хай все квітне.

Життя, як пташа перелітне,

То плаче, то тонус тримає,

То раптом кудись відлітає.

А ми. Ми зберемося знову,

Згадаєм колишню розмову,

Свої молоді "походеньки"

І плаття в горошок біленькі.

Ходіте, дівчата, чекаю

І двері відкриті тримаю.

Сідайте на лавку, на край

І будемо пити ми чай...

І будемо згадувать тих

Хто вже відійшов до "святих".

Г.Потопляк.

 

У місті, в якому «немає війни»,

щоденно у вічність відходять сини.

Відходять безвусі сини, ясноокі…

Для чого їм Доля урізала років?!

Відходять Івани, Олеги, Миколи –

ще хлопчики зовсім й мужі сивочолі – 

за мамину пісню, за землю дідів,

за батьківську хату, за волю  степів.

У засвіти йдуть рядові, лейтенанти,

таксисти, айтішники і музиканти,

електрики, фельдшери  і хлібороби

«комірчики білі» та  чорнороби.

Лишають по собі біль, смуток, розпуку,

своїх матерів без обіцяних внуків.

Лишають пісні, недописані вірші,

незведені хати, морозяну тишу.

Повз сплаканий натовп, дружину і маму

несуть домовини до львівського храму.

Везуть їх з-під Харкова та Соледару…

О Боже, мій милий! За що така кара?!!!

Везуть з під Авдіївки та з під БахмУту…

Як кулю-дурепу в полях обминути?!

Процесія Ринком іде оніміла

і леви пускають сльозу скам’янілу.

Ти бачив могили на Марсовім полі?!

На три покоління розхлюпалось горе…

У місті, в якому «немає війни»,

відходять в безсмертя найкращі сини…

Леся Дмитерко

 

Є люди,що несуть у собі світло,

В душі запалений й негаснучий ліхтар,

Вони завжди усміхнені привітно,

Як сонце,що з'явилося з-за хмар.

І світ навколишній стає одразу інший,

Розсіюються сутінки в зажуреній душі,

Читаєш їх як найтепліші добрі вірші,

А бачиш-як кульбабки жовті у траві.

Вони неначе з іншої планети,

Де править бал лише добро,

Як виграшні ,життям даровані, білети,

Як домотканне ,вибілене сонцем,полотно.

В руках тримають диво-скрипку,

Концерт зіграють й на одній струні,

Душа у них любов'ю так велика,

Що чиста і прозора навіть на самому дні.

Хтось каже,що вони-блаженні,

А хтось вважає-нерозумні і чудні,

Насправді люди ті-з духовного Едему,

Народжені,щоб світло нести із собою і в собі.

Л.Харчишин.

 Попереду, коли я в літо йшла,

Мої дороги доля вишивала.

Шукала спокою, та так і не знайшла.

У спину мене пам'ять підганяла.

На п'яти наступала. Ти куди? -

Питала і хотіла зупинити.

Попереду у тебе холоди...

Ні, це не правда, там весна і літо.

Там біль, неспокій.. осінь і зима.

І снігу височенні кучугури.

Ти лишишся із зимами сама

В полоні свого смутку і зажури.

Не йди туди. Там щастя не знайдеш...

Шептало літо, але я не чула.

Хоч ти для мене заново цвітеш,

Та я всі запахи давно забула.

По вишитій стежині до зими,

По білих простирадлах полотняних

Я йшла від свого літа і весни,

Я йшла до зір у небі полум'яних.

Г. Потопляк.

 У свічаді польового літа

я спираюсь на твоє плече;

ще не видко вицвілого жита,

над яким світанок протече.

Ти шукаєш прихисток в осонні

над моїм блакитним рукавом

(шовком шите озеро бездонне

з легкокрилим місячним човном).

Огортає срібне перевесло

чи проміння, чи гарячих слів —

лагодиш із них стосилі весла

для розшитих хвилями човнів.

Стоїмо на літа гобелені

під полою синього шатра;

я пливу до сонця, ти — до мене...

у твоїх руках — весло і бра.

2024

© Любов Уманська