Свірзький замок

          Перша згадка про замок датована 1427 роком, коли в місто Свірж приїхав польський правитель Владислав II Ягелло. Цей візит дав поштовх до розвитку поселення і вже в 1449 році утворилося місто з передмістями. На той час замок, сам Свірж та його передмістя перебували у володінні тодішніх земельних магнатів Свірзьких, звідки, власне, й походить сама назва.

   Замок йшов в ногу з часом і в 1530 році зазнав кардинальних змін, відповідно до канонів фортифікаційної науки того часу.

У 1667 році споруда знову зазнає значних змін, тепер вже під керівництвом Павла Гродзицького — військового архітектора. В той час замком володів Олександр Цетнер. Тепер старий замок постає в стилі ренесансу. Слід зазначити, що керівник проекту був відомий як автор Королівського арсеналу у Львові. Можна тільки уявити яка велична на той час стала фортеця. Тоді ж замок і набув сучасного вигляду.

   Над склепінням надбрамної вежі були прикріплені герби власника замку та його дружини (Przerowa, Jelita). Щоб потрапити до споруди, треба перейти через міст над ровом. Для захисту від небажаних відвідувачів, міст можна було підняти.

   Та перебудова не захистила стіни фортеці від повстання під керівництвом Богдана Хмельницького в 1648 році.

Знову відновлений і укріплений замок став однією з найміцніших перешкод за татарської навали на Львів. Стіни фортеці витримали багатоденну облогу ворожих військ у 1672 році.

Починаючи з 1728 по 1787 рік споруда знову зазнає змін. Тепер замок міняє бойові обладунки на пишні покої. Змінюється все, з'являється пишне оздоблення внутрішніх приміщень, грація і лиск оздоблення зовнішніх фасадів. Та основним штрихом, що підкреслював індивідуальність замку того часу, став англійський парк. Завдяки правильному розташуванню, над ставком, споруда з пишним садом отримала вигляд магнатської резиденції.

Та на початку ХІХ століття родина Цетнерів, власників замку, покидає його, що стає справжнім випробуванням. Часто змінювались прізвища нових власників споруди і кожен вніс свою лепту в руйнування його архітектури, оновлюючи, змінюючи все на свій лад. Врешті, в кінці століття, замок опустів і зовсім занепав.

   Постраждав північний корпус споруди, а до 1882 року і зовсім перетворився в руїну. Внаслідок занепаду через десять років і східна частина зазнала руйнації.

   Шанс на нове життя для замку випадає на 1907 рік, коли Роберт ла Мезан-Салянса, отримавши фортецю в жалюгідному стані, рішуче взявся за його капітальну реконструкцію. У внутрішніх покоях тепер знайшли притулок колекційні меблі, предмети інтер'єру, полотна та літературні твори, придбані тодішнім власником.

   Та мирне існування відновленої споруди тривало недовго, вже в 1914 році замок зазнає нападу російських військ. Підпаливши фортецю вони знищили всю її культурну спадщину, залишивши лише голі стіни.

Та граф Роберт не здається і починає відновлювати замок знову і поступово повертає фортеці її колишню велич.

   На 1939–1945 роки споруду спіткало ще одне лихо — Друга Світова війна. І тепер період занепаду розтягнувся на довгі роки. І тільки в 1970 році фортечний комплекс переходить у власність Спілки архітекторів, як Будинок творчості архітекторів. За ініціативи творчих людей починається реставрація внутрішніх і зовнішніх стін замку. Але, на превеликий жаль, їхнім намірам не судилось здійснитися. Ще з кілька десятків років тривала реконструкція, а основними жителями замку тепер стали не самі творці, а виконавці їх ідей.

1969 року у Бориса Возницького, великого реставратора Львівщини, виникла ідея використати споруду як філіал Львівської галереї мистецтв, так як Олеський замок. Але приміщення на той час вже використовувалося як Будинок творчості архітекторів і задуми реставратора зазнали краху.

   За реконструкцію замку свого часу брався Заслужений архітектор України — Андрій Шуляр. Він хотів перетворити замок у романтичний куточок на пагорбі, та проблемою стало недостатнє фінансування проекту. Реставрація споруди продовжувалася кілька десятиліть, але так і не була закінчена.

В кінці 90-х років ХХ століття було вирішено створити раду меценатів, що включала відомі на той час львівські фірми, які зобов'язувалися виділити фінанси на закінчення ремонту і реставрації.

В час реставрації 1975–1983 рр. в споруді були відновлені білокам'яні портали проїзду центральної вежі, заново перекладені кам'яні сходи, бордюри, повністю замінена покрівля, відновлені інтер'єри внутрішніх покоїв, а також господарських будівель.

   Зовні замок виглядає досить охайно, хоча увійти всередину може не кожен. Це пов'язано з тим, що територія знаходиться під охороною, тому туристи можуть зіграти в своєрідну гру з охоронцем: залежно від настрою всередину споруди вас можуть пропустити чи ні.

   Химерний середньовічний грифон, розташований на фасаді споруди відразу інтригує і обіцяє дуже цікаву подорож. Всередині збереглися оздоблені бійниці та старовинний камін. А посеред двору фортечного комплексу красується величезна криниця.

   З південного боку Свержа на горбочку з невеликим лісом простягнувся дуже старий цвинтар з каплицею Юзефи Пілецької, неоготичного стилю та могилою В. Чайковського з високим чорним мармуровим обеліском. На околиці села знаходиться однойменний заказник площею в 451 га.

В зв'язку з тим, що колись тут було місто, в якому була поширена іудейська громада. Вперше громада євреїв у Свіржі з'явилася у 1563 р. Місцева синагога славилась автентичним канделябром-менорою дивовижної краси.

На сьогоднішній день стан фортечного комплексу не найкращий. Звичайно це не руїна, але власне після багатьох спроб реконструкції споруда потребує капітального ремонту. В зв'язку з недофінансуванням, Кабінет Міністрів України в 2009 році прийняв рішення включити замок до списку об'єктів для передачі в оренду приватної особи, так звана концесія. За неофіційною інформацією споруду викупив невідомий олігарх на п'ятдесят років.

У ХV столітті, коли замком володіла сім'я Свірзьких, споруда була одноповерховою і нагадувала прямокутник. Стіни фортеці мали довжину 25х52 метрів. Були створені підземелля та магнатська резиденція, а сама споруда укріплювалась двома вежами по краях. Слід зазначити, що західна вежа і досі входить в комплекс оборонних споруд замку.

Такий вигляд, який ми зараз маємо фортеця набула, коли її власником стала родина Цетнерів. Тут втілював свою фантазію один з найкращих архітекторів — П. Гродзицький, який з точністю враховував особливості розташування споруди, такі як ставки, барвисті пагорби і в'язкі болота довкола.

Не зважаючи на численні реставраційні роботи наступних власників замку, споруда як і раніше залишилась у вигляді трапеції з оборонними вежами по торцях та двома різнорівневими дворами, які з'єднані лише сходами.

Від пишного палацу збереглися лише фронтони, різьблені ставні, кам'яні вази, що розташовані біля сходів та грифон на одному з фасадів.

   Оздоблення внутрішніх покоїв ще зберегло сліди колишньої розкоші, наприклад, різьблені сходи з дерева, дверні прорізи, а також оздоблення стелі. Всередині всі речі стають лише скупим нагадуванням про колишню велич палацу.

   Відразу за дерев'яним мостом, що колись був підйомним, гостей зустрічає в'їзна вежа Південного двоповерхового корпусу. Далі можна побачити затишний Внутрішній двір з круглою клумбою, яка обкладена червоною цеглою.

   По сходинках одномаршових центральних сходів, по боках обкладених вазонами, можна дістатися до відкритої тераси Центрального фасаду з підвалом та Парадного корпусу, до якого з боків примикають Східний і Західний корпус. Кожен корпус відповідно обладнаний підвалом. Слід зазначити, що Західний корпус служив надійною перешкодою між двома дворами, і мав два поверхи з боку Внутрішнього двору, і чотири — з Господарського.

Господарський двір розташований рівнем нижче від основного корпусу і сполучається з ним лише за рахунок сходів у Західному корпусі. З трьох інших сторін подвір'я обнесене одноповерховими господарськими приміщеннями, такими як стайня, кухні й інші. Його перевагою є власний вихід назовні фортеці зі сторони півдня. А ближче до півдня — розташований замковий колодязь.

Свято-Успенська Унівська Лавра

            Свято-Успенська Унівська Лавра – один із чотирьох в Україні і єдиний в УГКЦ монастир, що має статус лаври, найбільшого, найзначущішого монастиря. Це святиня з тривалою і давньою історією, що багато в чому відображає історію самої Української Церкви, з її періодами руйнувань та переслідувань, розквіту й відродження. Однак уже з часу першої згадки про цю монашу обитель, що припадає на ХІV ст., її називають  духовною твердинею, оплотом Церкви. Кам’яні монастирські споруди, що їх ми можемо побачити сьогодні, були збудовані після останнього зруйнування святині татарами в ХVІ ст. Її відбудова пов’язана з іменем галицького шляхтича Олександра Ванька Лагодовського. За давньою легендою, недужий на важку хворобу ніг шляхтич побачив у сні Божу Матір, яка сповіщала йому, що він зцілиться, обмивши ноги в чудодійному джерелі. У пошуках джерела чоловік натрапив на згарище монастиря, розташованого неподалік від нього. Кинувшись до попелища він із подивом побачив дивне сяйво, яке випромінював образ Божої Матері з Дитятком Ісусом, що явився над згарищем. Зцілений водою з джерела та молитвою перед явленою йому іконою, на знак вдячності Пресвятій Богородиці Лагодовський збудував тут новий монастир, який зберігся до наших днів. У пам’ять про відбудовника князя Лагодовського, що був похований на території обителі, в Унівський Лаврі зберігається сьогодні копія надгробку з його могили (оригінал в 1950 році, коли святиню руйнували більшовики,  був перевезений до музею «Олеський замок») – прекрасна ренесансова скульптура вояка в лицарських обладунках, що спочиває на ложі. Свято-Успенська Унівська Лавра являла собою твердиню не тільки в переносному сенсі. Вона будувалася як справжня середньовічна фортеця  – з непробивними мурами, бійницями та оборонними вежами, оточена земляними валами й ровом. Міцний мурований чотирикутник надійно захищав збудовану всередині церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що й сама мала вигляд неприступної вежі. Щоправда, сьогодні, як, зрештою, і в усі часи її найважливішою зброєю була ревна молитва монахів, які чинили свій християнський подвиг у стінах цієї святині. У ХVІІ – ХVІІІ ст. Унівський монастир набув слави одного з найвизначніших культурних центрів України. В організованій тут  духовній школі разом із дітьми української шляхти навчався свого часу Йов Княгиницький, засновник Манявського скиту. Обитель відвідували ігумен Почаївської лаври Йов Почаївський та славнозвісний український письменник-полеміст, монах-афоніт Іван Вишенський. Розквіт монастиря пов’язаний із діяльністю роду Шептицьких. За час ігуменства єпископа Варлаама та митрополита Атанасія Шептицьких святиню розбудували й прикрасили. Тут діяла відома в цілій східній Європі василіянська друкарня. У 1790 році, коли Львівщина опинилася під владою Австрійської корони, монастир закрили. Однак греко-католицький митрополит, перший кардинал українського походження Михайло Левицький повернув монастир Церкві та створив тут свою резиденцію, що не тільки врятувало святиню від занепаду і руйнування, але й сприяло її розбудові. Цей видатний діяч УГКЦ також похований на території Унівської обителі. Проте по-справжньому відродив монастир ще один нащадок роду Шептицьких – митрополит Андрей Шептицький. На початку ХХ ст., прагнучи відродити в лоні УГКЦ східну традицію монашого життя, він надав монастирю статус лаври і віддав його у володіння монахам Студійського уставу – чернечому згромадженню, яке у своєму житті дотримується уставу Теодора Студита, що його з Конастантинополя та Афону привезли на київські землі та прищепили тут преподобні отці Києво-Печерські Антоній та Теодосій. При митрополиті Шептицькому в Унівському монастирі була заснована іконописна майстерня, майстри якої розписали інтер’єр храму унікальними фресками, відродилася друкарня, працював сиротинець. 30 років духовним наставником монастиря був новомученик нашої Церкви – блаженний Климентій Шептицький, брат митрополита Андрея. Період радянського переслідування виявився найстрашнішим для лаври. Монастир перетворили на концентраційний табір для репресованих монахів, а відтак на психлікарню. Унікальні фрески замалювали олійною фарбою. Образи, іконостас та монастирську бібліотеку спалили… І лише в 1980-х роках лавру повернули  монахам. Душею і серцем учнівської святині є чудотворний образ Унівської Божої Матері. Явлений на згарищі спаплюженого татарами монастиря, з того часу він зберігався у збудованій на цьому місці церкві Успіння Пресвятої Богородиці – за престолом, просто над чудотворним джерелом, що витікав у цьому місці з-під землі. У ХVІІІ ст. через численні зцілення, вимолені перед цією іконою, образ Богородиці Унівської коронував архимандрит Атанасій Шептицький. Якою б суворою не була українська історія, під загрозою ікона опинилася щойно в роки більшовицького панування. Перехована монахами на горищі церкви, вона зазнала непоправних ушкоджень, цілим залишився лише її срібний оклад. Копію чудотворного образу за давніми гравюрами та фотографіями написав знаний іконописець ієромонах-студит Ювеналій Мокрицький. Саме вона в стародавніх автентичних шатах у 1995 році була виставлена в Успенському храмі для вшанування. І сьогодні вірні стають свідками «чудодіяння» образу – за молитвами перед цією іконою Пресвятої Богородиці Господь посилає зцілення багатьом недужим. Неподалік Унівської Лаври є два особливих святих місця – пагорби Чернеча гора та Короната. На першому розташований монаший цвинтар – місце, наділене особливою благодаттю через тривалу молитву, яка не стихала тут від віків, а також через поховання ченців, які своїм життям втілили ідеали святості. Сьогодні з особливою побожністю паломники відвідують тут могилу сповідника віри, великого українського святця отця-єромонаха Порфирія (Павла) Чучмана. На Чернечій горі поховані рідні брати – владика Юліан та отець Василій Вороновський. Під час нічних чувань напередодні свят, у яких беруть участь прибулі до монастиря прочани, на Чернечу гору традиційно прямує молитовний похід із запаленими свічками. На сотні метрів тоді розтягується пломеніюча вервиця паломників, що йдуть на молитву до місця вічного спочинку. На горі під назвою Короната в лихоліття радянського переслідування і підпілля УГКЦ, коли обитель припинила існування, у збереженій старовинній каплиці християни здійснювали таємні богослужіння – вінчання, хрещення, сповідь. Назва Короната, за переказами, пов’язана з урочистістю коронації ікони Унівської Божої Матері, яка відбувалася, імовірно, саме на цьому місці. Під престолом каплиці заповів поховати своє серце митрополит Михайло Левицький. На жаль, згодом каплицю все ж таки зруйнували, однак тут збереглося кілька старих чернечих могил. В Унівській лаврі паломники можуть торкнутися також історії української Церкви. Адже тут зберігається і виставлена для огляду ціла колекція старовинних дерев’яних розп’ять, антимінсів, унікальних стародруків. Тут можна побачити особисті речі блаженного Климентія та Андрея Шептицьких. У спеціальному музеї виставлені численні експонати, що були виявлені під час розкопок у цій місцевості, пов’язані з історією України. Незважаючи на аскетичне життя мешканців монастиря, підпорядковане суворому чернечому уставу, в якому дві треті дня відведені молитві і фізичній праці, Унів завжди чекає прочан. Спеціально для паломників тут побудована дерев’яна церква блаженних священномучеників Климентія та Леонтія, який навесні потопає у квітучих деревах. Тут також працює великий реколекційний будинок, їдальня, крамниця духовної літератури. А найбільше, що всякий паломник забере звідси з собою додому, – це відчуття присутності Божого Царства тут, на землі..

Майстер- клас

   Майстер-клас заслуженого вчителя України Олесі Калинич “Інноваційні методи викладання української мови та літератури (способи написання есе; лайфхаки з української мови в рубриці “НЕ-правила”; прийоми та способи створення навчальних мемів на основі правопису, "кольоровий" аналіз поезій на уроках української літератури )” у головному читальному залі Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5).

Подяка

Наголос

Буктрейлер

Формування читацьких інтересів

Дітям про козаків

Поводир

Ой Морозе, Морозенку