Віднині пташка не співає,

Бо вже до Спаса повертає.

Бо Вже Ілля, Ілля Пророк

Нам завтра дасть живий урок.

І Маковій наприндить губи,

Покличе в сад до баби Люби.

А там вже пепенки, налив

І повний кошик спілих слив.

Вже повернуло в знак до Лева.

Погода жарка, бо серпнева.

Дощі скраєчку, вітер збоку -

Він заколисує сороку.

Вже квітне, твердне деревій.

Поміж каміння повно змій.

У фосах трави і кропива.

Вже до кінця підходять жнива.

В природі млість якась невтомна.

Тривога шастає бездомна.

В повітрі порох, тхне горілим

І дим вкриває поле сірим.

Бо йде війна. Хоч у природі

Краса така. Глянь, на колоді

Лелека пір"ячко скубе

І всюди літечко рябе.

І лелечата, чорногузи

Вже бігають в штанцях по лузі.

І горобці. Де ж горобці...

І в мами сльози на щоці...

Г.Потопляк.

 У тому житейському вирі -

Кропива, горох, полини,

Жили колись люди щасливі,

Чекали зимою весни.

Тримались одвірка і стелі,

Хатини, що біла була.

Були і сумні і веселі...

Осот, лобода, ковила...

У тому житті-океані -

Медузи, піна і пісок.

Там ниви шовкові, весняні

І пташки тремкий голосок.

Там наше із вами коріння

Глибоко у чорній землі.

Там наше із вами насіння

І квіти життя на стеблі.

Там вулиці щастя і смутку.

Дороги достатку й добра.

Там вишня схилилась на лутку

І сиплються зорі з відра.

На лавці ряденце рябеньке.

На ліжечку коцик у смужку.

Там горе велике й маленьке

Ховає сльозу під подушку.

І досі там пахне зіллями.

І досі там терпне в душі.

Там в скрині три хусточки мами,

Два яблука тата в коші.

І звідти до щастя дорога

До вітру, морозу, грози.

І битва за мир, й перемога.

І гілка тонкої лози...

Г.Потопляк.

 

Так сòлодко гірчить полин,

гніздяться в купках чорнобривці.

І крутять лІта вічний млин

житà вусаті.  Мов на плівці

як із далекого кіно -

Це все було!  Це все було?

І рознесуть у сни птахú

на крилах крихти того літа.

Я пам'ятаю.  Ну, а ти?

Забракло ніжності і квітів...

Час крутить вже новé кіно.

Куди усе оте втекло?

Кудись втекло...

Ще одне літо відгорить,

відійде соняхом в минуле.

Чогось так тихо. І болить...

У грудях щем.   Все промайнуло.

Як із далекого кіно,

В архіви пам'яті лягло

Оте загублене тепло...

Людмила Галінська

 

Вже відчуваю - мізеріє день.

Вже товща ніч і набирає силу.

Ячмінь і жито сиплеться з кишень

У лоно трав, в обійми дев"ясилу.

Міліє річка, заростає дно

Зеленим і рудим цупким бадиллям.

І грає в бутлі ягідне вино,

І вся картопля вкрита свіжим зіллям.

Жнивує літо в полі. Знов жнива.

До осені три свята і два кроки.

Місцями потолочена трава.

Місцями калабані на два боки.

Ну а на третім - жовта алича.

Колючий кущик дрібної шипшини.

Палає липень так, як та свіча,

Як кущ порички, як листок калини.

Палає липень, от-от догорить.

І буде далі днина  мізеріти.

І буде баба в валянках ходить

І за собою котика водити.

Г.Потопляк

 

Соковита, яка соковита

Ця липнева притомна краса.

Ця волошка у пригорщі жита.

Ця в подолках яскрава роса.

Напилася водиці квасоля.

Закропилась водою трава.

Кукурудза стоїть серед поля

Вже весела і знову жива.

Ця липнева волога, як злото.

Як кришталь із Богемського шкла.

Ожило із в"юнами болото

І Десна, і Сула ожила.

Напилася землиця й співає,

Як на празнику після сто грам.

Ще гримить, але в небі світає

І земля дуже схожа на храм.

Так блищить, як сусальна ікона.

Так димить, як кадило й свічки.

Випромінює сонце із лона

І наповнює ним потічки.

Прохолодою ніч оповита.

Вечір хустку кладе на плече.

Дві третини життя, стільки й літа.

І ще в серпні воно припече.

Г.Потопляк.

2021.

 

Я сію словами землю,

Лікую замерзлі душі,

Отавою тепло стелю,

Я рани гоїти мушу..

Я чай наливаю з м"яти,

І слухаю так до ранку..

Я мушу ..якось писати.

І дути на свіжі ранки.

Хтось любить краї далекі,

Заморські розкішні пляжі,

А в мене в дворі лелека,

І серце..у камуфляжі.

У мене барвінок в"ється,

Та мальви торкають неба,

А серце з солдатом б"ється.

Бо ж рани гоїти,треба..

Я знаю,що це так мало,

Та бачу .що людям треба!

В окопі мене читали.

Аж чули святі у небі!

Якщо моє слово-лікар!

Якщо воскресає душі,

Не лишу перо до віку!

В біді помагати мушу!

Не треба кудись тікати,

Шукати чужого хліба,

А треба,своє тримати,

Насіяно горя ,дрібно..

А я засіваю словом!

І мусить воно вродити!

Зберемо ,рідненькі,знову!

І будемо в мирі жити!

Світлана Дубницька

 Відчиню я двері в літо,

Де медами пахне жито,

Де метелики тріпочуть,

Квіти лапками лоскочуть.

Помилуюся красою –

Землі розкішшю рясною:

Сонце будить її зрання

Й підбирає їй убрання.

Одягнися у блакитне,

Хай на ньому жито квітне,

А я піду берегами…

Будьте з хлібом! Із жнивами!

Ольга Ходацька

 

КВІТИ - ПРОТИВАГА ЦІЙ СТРАШНІЙ ВІЙНІ

Посадила квіти власними руками ,

Тішусь як дитина, коли бачу їх ,

Це квіткове щастя нині поруч з нами ,

Це краса , це радість , це наш оберіг .

Росами вмиваюсь , квітами милуюсь  

І прошу у Бога миру на землі , 

В чарівній природі від проблем ховаюсь , 

Квіти -  противага цій страшній війні .

І душа , і серце спокій відчувають , 

Як в полон казковий попадаю я ,

Хоч на мить коротку тут я забуваю ,

Що таке тривога , що таке війна .

... Засіваймо квіти , звеселім країну ,

Прикрашаймо землю що сумує так ,

Вірмо в Збройні сили , в міцність України , 

А сади квітучі - переможний знак .

І ніякий ворог знищити не зможе

Нашу волю й силу , працю і красу , 

Якщо Бог побачить впевненість і віру , 

Відведе з країни горе і біду .

Сіймо , люди , квіти навіть на руїнах , 

При дорогах, в полі , в місті , у селі ,

Буде жити славна наша Україна , 

А незламність духу житиме в красі .

...  Посадила квіти , а у час тривожний 

затишок  і спокій я шукаю в них , 

Кращої розради нині не знаходжу , 

Квіти , мої квіти  - це мій рятівник.

Тамара Франчук-Шандрук

 

Плете павук в шовкòвицях нам сни,

пантрує літо,  втримує за нúтки.

Колише вітер золотаві табуни

із колосків. Цвітуть вогнем нагІ'дки.

Пахнить усе. Збирає липень мед.

Лінивий джміль сховався в конюшині.

Ехінацеї , як хвости комет,

чарують бджіл. А оси -- на малині...

Усе гуде. Бжинить. Сюркоче коник,

співає оду теплим, стиглим дням.

Десь дзеленьчить в траві тендітний дзвоник --

складає колискову літнім снам.

Дрімає сад. Ліниво стогнуть груші.

Збирає світло виноград у руни...

Отут, в кущах, сопуть маленькі душі

дитячих мрій. І старість зовсім юна...

Людмила Галінська

 

Не забуваймо літо черешневе.

І цей буркун, і листячко вишневе.

Ці ручаї, ці хвилі полохливі.

Не забуваймо - літом ми щасливі.

Болить рука, дарма, воно минеться.

Не йде нога - світанок посміхнеться

І вилікує, і залиже рани.

І будуть кликать в холодок каштани.

І буде щебетать посміттюха на сіні.

І будуть дні так схожі на осінні.

Буде гроза, а потім стане тихо.

І буде діток годувать буслиха.

Не забуваймо квітку конюшини.

І сосонку, й пірей біля стежини.

Несімо цмин і батоги петрові

У сиву осінь й зими нездорові.

І пам"ятаймо - літа середина -

Це потаємна долі серцевина,

Ще ти при силі, ще рука тримає.

І коні ситі, й ранок надихає.

А далі більше, далі будуть жнива.

І знову ти, людинонько, щаслива.

І знову, знову... Час біжить, не спиниш.

А там і двері від зими зачиниш...

Г.Потопляк.

2020рік.

Практикум для вчителів: формування креативного мислення через розвиток творчих навичок

 

Життя, як річку не перейдеш вбрід.

Та, певно, в ньому і немає броду.

Заходь по груди у студену воду,

Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту —

Хай руки загартуються твої,

Бо доведеться плавати і проти,

І впоперек стрімкої течії.

Коли ж попадеш в смугу теплих течій,

Коли душа розніжиться без меж,

Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,

І вже навряд чи далі попливеш.

Зануриш серце у блаженну втому,

Запрагнеш тільки затишку... О, ні!

Як жити, зачепившись на мілкому,

То краще потонуть на глибині.

Ліна КОСТЕНКО

 Така липнева панорама,

Така полів квіткова гама,

Що й не дихнути, не зіпнути,

А лиш води з відра ковтнути.

В ріці помити ноги босі.

Кропиву викосить у фосі.

Зібрать вишневий урожай

І прямо в гай.

Туди, де вітер в спину дише,

Де дощик тихий цвіт колише.

І прямо в поле на покоси,

Де заблукали літні роси.

Така незвідана блакить,

Що хочеться сто років жить

І бачить всю красу земну,

Це літо, осінь і весну.

Та не виходить все відчути,

Вдихнути запах м"яти-рути,

Торкнутись колоса ячменю,

Насіння жита згребти в жменю.

Не все дано, не скрізь буваю.

Живу давно, вже й забуваю.

Не їду "великом" під раму,

Не кличу вранці тата й маму.

Але живу. Стежки криві,

Молю, щоб всі були живі...

Г.Потопляк.