Вночі повернувся із Запорізького напрямку. Важко. Тяжко.
Не мені, я-то комфортно пересуваюся кайеном на великі відстані по важливих справах,
але мені «светло, тепло
и мухи не кусают»,
я - мажор та ледаще, сиджу на шкіряному підсрачнику
та дивлюся у вікно під музику та з клімой.
Парням важко. Дуже.
Людей не вистачає, ворог пацкуда, але не дурень нажаль.
Швидко вчиться та робить висновки, бюджету та мʼяса у ворога достатньо. З головоу.
І без голови - теж овер-дохуя
Мій старий Дружє Петро Мага на війні. Поєт. Крутий.
Свіже з його серіі
Вірші з окопу.
Схиляю очі та коліно перед цими Людьми…
На калюжах сяє перший лід,
на годинку хлопці задрімали,
і юнак, і ,вже зі стажем, дід,
у рядочок берці поскладали.
Сон! Година! Майже королі,
Не при штабі, не почесна варта,
піхотинці чорної землі,
з функцією «вижити до завтра».
Полігон був майже сорок днів,
всім селом скидалися на бронік,
а хлопчина бачить уві сні,
що у нього безліміт патронів .
До синців покусано губу,
каска трохи скроні натирає,
Шість снарядів роті на добу-
більше, мабуть, поки що немає …
Але хлопці кажуть, щось дали,
Батя десь нарив дві штуки дронів ,
Ще якби гранаток підвезли ,
І, звичайно, безліміт патронів .
Сплять собі звичайні рядові,
поверх флісок утеплились небом,
Ще одна доба-а ми живі,
Значить в небі Господу так треба !
Місяць-перевірений боєць,
десь на хмарі зірочку лоскоче,
у кориті-Сіверський Донець,
розбиваєш лід і миєш очі.
Зранку смакуватимуть світи,
як війна бездушно палить ватру,
де ми маєм всіх перемогти,
З функцією вижити до завтра…
Петро Мага
Аліна Войтенко 
