Постукай, Боже, в мої двері.
Зайди тихесенько на чай.
Якраз до тихої вечері.
Втомився, Господи, сідай.
Ми поговоримо... про люди
Про світ, який Ти сотворив.
А головне, щоб не забути.
Чому він так себе згубив.
Дивися, Отче, знов воюють.
І знов привозять… у гробах
А інші, Господи, жирують,
Вони згубили всякий страх.
Чому??? Скажи, Небесний Пане?!!
Та всіх ти рівно сотворив???
Один тримає наше небо.
Щоб другий десь у барах пив??
Схилився Бог, втомився бідний,
Та сумно так мені сказав:
“Творив я справді, по подобі.
Та я людині вибір дав!!
Я дав їй розум, дав їй душу,
Дав серце повне доброти.
А вже сама подумать мусить,
Яким шляхом їй далі йти.
Хто тут складає, там загубить.
Бо тлінні в небі папірці,
Хто за людей, життя положить.
По правій сяде він руці...”
А ті що плачуть, усміхнуться.
Спасенні будуть, тут і там,
Ті що жирують - поминуться,
Бо папірці - дешевий крам”.
Таке пророцтво було Боже,
А нам вже думати над ним.
Впускайте, Господа, частіше
На теплий чай, у кожен дім…
Автор: Світлана Дубницька
Немає коментарів:
Дописати коментар