Це ще не осінь. Так, іще не осінь —
Прощальний з літом не почався матч.
А сивина твоя? То білі роси.
Ти не бануй! Ти, дівчинко, не плач!
Не одягайся у чадру тривоги,
І не дивись печально в календар.
Усе, що є у світі — то від Бога,
Твої роки — то теж Господній дар.
Ще все у тебе — зЕлено та свіжо,
Ще не накрило хмарами невдач,
Подякуй сонцю, що ласкаво ніжить.
А час — неспинний… Ти йому пробач!
© Володимир Присяжнюк
ГОРІХОВИЙ СПАС
Заколосився урожай,
Настояний нектаром літа —
Між літом й осінню межа
Така тонка і непомітна…
Але прийшов вже третій Спас,
Просіяв сумніви, як просо —
Хоч літечко ще ніжить нас,
Та зроблено вже крок у осінь.
Вальсуєм з осінню ми в такт:
Пора осіння — радість, втіха!
І треба жити! Жити так,
Щоб не дісталось на горіхи!
© Володимир Присяжнюк
Серпневий солодкий ранок
І перший опалий листок...
"Не треба... Ще зовсім рано..."
В глибинах своїх думок
В надії п'янкій шепочу...
"Спинися, солодка мить...
Не хочу, ще так не хочу
У серце своє впустить
Осінню холодну пору...
Уже не мале дитя...
Давно закінчила школа
Та серця п'янке биття
Життєво бажає літа!
Точніше- його тепла...
Проміння, яке зцілити
Спроможне ті два крила,
Що часто безсило тануть,
Спадають зірками з плеч...
Я знаю- усе за планом!
Письменник життя- Творець!
Ним створено все навколо,
З майстерністю до деталь...
Продумані всі ці пори...
То звідки така печаль?
Напевно, бо всі ми люди...
Це слабкість на всіх одна...
Причини для смутку всюди
Знайдемо...Коли сповна
Ми маємо диво- жити!
Радіти з простих чудес:
Як перший осінній вітер
Цілує вуста небес...
Ми можем вбачать прекрасне
У краплях, які на склі
Малють картини власні,
У затишку і теплі
Горнятка з гарячим чаєм
Під гарний легкий роман...
Та часто ту мить втрачаєм...
Свідомо будуємо план
Для себе...Живемо в мріях...
У завтра...На "кращий час"
Лишаєм свої надії...
Не треба, я прошу вас...
Ми маємо тільки нині!
Сьогодні і цей момент!
Це наша коштовна скриня,
Де кожен малий фрагмент
Складає одну картину!
Художник якої- ми!
Не треба втрачать хвилини,
Чекати прихід зими
І в серці триматись літа...
Не завтра не в "кращий час"...
Давайте ми будем жити!
Сьогодні! Лише від нас
Залежить життя щасливе!
В повітрі тремтить листок...
Тихенько промовлю:" Диво...
Спасибі за нього Бог..."
Це осінь- пора Господня,
А смуток- це вибір мій...
Я маю одне Сьогодні!
І щастя в мені самій!
Як серця торкнеться смуток,
Наказом собі скажіть:
"Я можу щасливим бути!
Ваш вибір- усе змінить!"
© Огнєва Інелла
ПОБАЧЕННЯ
... А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення
За розтрачене сонечко, зламану гілочку,
Недослухану казку і злякану білочку,
За матусині зморщечки, дощик непроханий,
За промінчик обірваний, ранок сполоханий,
За усе, що згадала і все, що забулося...
Я до нього іздалеку знов повернулася.
Я надіялась: встигнеться. Я не знала, що втратила.
Причаївся бузок за старенькою хатою.
Між зеленого листя - із сонця мережечка.
До землі притулилась загублена стежечка.
Вже не хлипає серце - збентежено стишилось:
Тут, у цьому садку, найдорожче залишилось.
... А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення
А із яблунь прив'ялі пелюсточки капали.
Ми стояли з дитинством, обнявшись, і плакали...
(Світлана Луцкова)
Зберу у вузлики серпневий дух.
І позбираю грона горобини.
Уже із торбою пішов пастух.
Погнав корівок в осінь на рівнини.
Зберу суцвіття білої роси
Із чорнобривців і в рукав сховаю.
І наберусь ранкової краси,
Її в букет осінній повтикаю.
І запах матіоли, полину,
Півонії, любистку і калини
Я понесу з собою в чужину,
На жовті стЕрні й голі полонини.
Бо час летить, як той великий птах.
Щезає в хмарах виводок лелеки.
І вже трава і квітники в літах.
І вже земля стомилася від спеки.
Я пов"яжу пучечки, хай лежать,
Із жовтих лілій, чебрецю і м"яти.
І буду з ними осінь зустрічать,
І аромат малиновий вдихати.
Г.Потопляк.
величчя гір, степів безмежний простір.
Тут Лукаш Мавку у лісах зустрів –
і тут відлунням завжди линув постріл.
Тут голосять трембіти на зорі –
і бойовий гопак заводить коло.
Тут заховались вишні у дворі –
і ліс зникає ген за видноколом.
Тут можна вийти вранці на поріг –
і закохатись у живий світанок.
Тут кличе переплетиво доріг,
зібравши всю палітру вишиванок!
Тут сині ріки, золоті поля,
і тут є люди.. о, які тут люди!
Людьми багата ця жива земля,
тому вона була, і є, і буде!
Ольга Криштопа
Ось літо у солом"янім брилі
Спіткнулося і впало на ріллі.
Сховалось за шипшину молоду,
Та й сіло під калиною в саду.
Взяло валізу, сповнену добра -
У ній і вишень, і чорниць гора.
І солов"ї, й зозулі-ясновидці.
І білокрилі ластівки-провидці.
Там всі принади, літні витрибеньки.
Там три волошки в житечку синенькі.
Дві мальви стильні і стрункі, як свічки.
У тій валізі запах поля й річки.
Взяло валізу, сіло на пероні,
Ввібрало аромат грушок в долоні.
Вплело у коси хміль і паничі.
Лежала в нього туга на плечі.
Затрималося літо біля каси.
Квиток купило в світ, де папуаси
У Африці живуть і без зими.
Де пелікани з довгими крильми.
Сіло у потяг із сльозами в оці.
Ще засвітилось в модному тік-тоці.
Зайшло в фейсбук, лишило вподобайку
І прочитало там про себе байку.
Та й годі, годі. Треба в путь-дорогу.
Радіти крокодилу й носорогу.
Ганяти скорпіонів по Сахарі.
І згадувать корівок у кошарі.
Г.Потопляк.
Нарву чебрецю і зеленої м'яти.
і маківок спілих у кошик складу.
Ще меду й води приготую до свята,
і ранком до церкви з дарами піду.
Вже літа вінець, на осінь звертає.
Коротшає день, до Спасівки йде.
Сад яблуком спілим мене пригощає
і осінь поважно у хмарах бреде.
Медовії ріки, рої відлетіли,
жнива залишили колючу стерню.
Бабусині грушки на сонці поспіли
і трави шовкові жовтіють на пню.
А тут Маковій, Перший Спас із медами.
І коржики з маком, солодкі млинці.
Освячені вОди на пару з садами
і краплі святої води на щоці.
Галина Потопляк
А в кошику вже яблучка лежать.
За яблуневим цвітом ностальгія.
Лишилось пару снопиків дожать.
Хвалити Бога, завтра Маковія.
Діждали. І пройшли через дощі.
І через спеку, вихор і негоду.
Жовтіють квіти, горбляться кущі.
І вишні гублять первозданну вроду.
Полин буяє, пижмою гірчить.
Калина наливається пурпуром.
Вже осінь за городом маячить.
Вже літо по дорозі йде понуро.
А завтра свято з маком і медком.
З букетами, що визріли на сонці.
Та віє зранку сивим холодком.
Та стелиться туман і дим на лонці.
І огортає щем, душевна мла.
І проводи по літечку так близько.
І мед "печатає" у вулику бджола.
І сонечко то високо, то низько.
А в кошику налиті і рябі
Солодкі яблука і листячко зелене.
А мед тече по пальцях і губі,
І літо відвертається від мене.
Г.Потопляк.
Ставить крапку на спеці краплина дощу.
Затихає цвіркун у некошеній тиші.
І не так вже слова пересохлі печуть,
Ніби сказано все – навіть вітер не дише.
Ніби все розказала про квітку бджола,
І хрещатий тирлич оддзвенів синьо-синьо.
І метеликом літо торкнулось чола
І сплело потайком павутину осінню.
Сива крапля дощу – ще не крапка над і́,
Не закінчення речення в повісті зречень.
Тонуть хмари чорнильні в потоках води,
І вирує ще літо, готове до втечі.
© Михайло ЖАЙВОРОН
Світлина: Andrzej Berlowsk
Пишу для тих, хто виріс у селі.
Хто знає слово фоса і комора.
Чому лелека ходить по ріллі.
Чому весною нива неозора.
Хто розрізняє пахощі земні.
Відтінки неба бачить щохвилини.
Пишу для тих, кому, як і мені,
Сміються вишні і кущі калини.
Таких багато. Всі ми із села.
Хоч в місті на асфальті, хоч в Європі.
Нас всіх за руку нива повела
І хтось вже в Києві, а хтось у Конотопі.
Пишу багато про сівбу й жнива.
Бо це основа й сутність українця.
Бо хліб в коморі - він є голова.
Вода в криниці - радості по вінця.
Пишу, пишу, а нива все цвіте
Весною - юністю, а літом пшеницями.
А потім поле стане золоте
І знову поведе дітей до мами.
Закутає у білі подушки.
Завішає вишИваними фанами.
Запахнуть на всю хату галушки
Осиками, березами, каштанами.
А я писатиму, допоки стане сил,
Про кожну квітку баби Василини.
Про надвечір"я і про небосхил.
І про життя моєї України.
Г.Потопляк.
Ми звикли пізнавати світ очима,
Та кожен в ньому бачить щось своє.
У когось вільні крила за плечима,
А хтось болотом кожен день снує.
Один прогноз - та не одна погода,
Комусь - на радість, а для когось щем.
Одним і літня злива - лиш негода,
Хтось омиває душу цим дощем.
Комусь багатство - серце, наче злото,
Для інших - у кишенях мідяки.
Хтось у калюжі бачить лиш болото,
А хтось відбиток неба і зірки.
Та я із тих, кого омила злива,
Розправлю крила - і гайда у путь!
Бо я ЖИВУ - і вже тому щаслива!
А скільки є живих, що не живуть ...
© Зоряна Кіндратишин
А що людині треба для життя?
Всього нічого, лиш би хата й в хаті.
Не тісне плаття і зручне взуття.
І яблука чуть-чуть солодкуваті.
І затишок, і спокій на душі.
Робота повсякденна, відпочинок.
Потрібні рідні і товариші.
А ще весна із приймочок й тичинок.
Потрібно трошки, хліба і води.
На Паску - здоби, на Різдво - Вертепу.
Картоплі з салом із сковороди.
І щоб у юності не вскочити в халепу.
Потрібно мало - дощику, тепла.
Зимою снігу, осінню лиш сонця.
І щоб Антонівка під вікнами цвіла.
І щоб з небес послали Охоронця.
Так мало треба. Щоб вогонь горів.
Щоб грів думки , народжував бажання.
Щоб Місяць по дорозі мовчки брів
І ніс в торбині для людей кохання.
Багато треба. Господи прости.
Ми все життя щось носимо в кишені.
На нас чекають під кінець хрести,
Високе небо і порожні жмені.
Г.Потопляк.
СЕРПЕНЬ
Надходить Серпень... плеще у долоні,
Підспівують дощу краплинки золоті,
І ніжно смуток огортає скроні,
Що Літечко минає, а Осінь — вже в путі.
Що пробігають теплі дні, мов коні,
І Червень, й Липень лишились віддалік.
Ще мрії в сонячнім, п'янкім полоні,
Літам зозуля в лузі підбиває лік.
Летять хмаринки в даль,
біленькі, легкокрилі —
Їх вітер кучерявий за собою поманив.
А Серпень чарівний в солОм'яному брИлі
Зустрівся з Літом посеред щедрих жнив.
Легкі серпанки розстелив по полю,
Промінчику веселому змережив комірець,
Обняв, розцілував міцно тополю,
І через звір махнув до лісу навпростець.
У лісі назбирав ожини повні жмені
І зграйку маслюків під сосни поселив,
Крилатки розгойдав на ясені і клені,
Холодною росою отави посріблив.
Щедро налив добра в зернистий колос —
Буде і хліб, і паляниці на столі...
І десь із піднебесся долинає голос —
Тренують крила молоденькі журавлі.
Як поважніли яблуні і сливи,
І соку набирає в грона виноград,
Медові груші доспівають й Білі наливи —
Плодами соковитими нас тішить сад.
Веселки свої барви заховали в хмари
І не співають вже мелодію гучну громи,
А бузина в агатовім намисті сіє чари,
І там, у вишині, лелеченьки дзвенять крильми...
Ще квіти не згубили пишну вроду —
Жоржини, айстри і майори розцвіли,
Дощів п'ють прохолодну, чисту воду
Й голівками до неба пнуться, мов бусли.
І соняшник теж тягнеться за світлом,
Свій бриль кудлатий крутить навкруги.
І тихо розмовляють про щось з вітром
Блакитні, наче небо, петрові батоги.
Ще не втомились працювати бджілки,
І для метеликів — солодкий мед-розмай,
З садочку долинає спів сопілки:
— О не спіши так, Літечко, постій... ще зачекай!
І Серпень веселиться і танцює з Літом,
Не підпускаючи до серця сум-печаль.
Земля всміхається, квітує пишно квітом
І пісня солов'їна лине в неосяжну даль.
Оксана Козак
30.07.21
