Занурю в соняшник і долю, і обличчя,
Тобі спасибі, серпню, й небесам...
Живу, як жив...Що маю, те позичу...
І, слава Богу, не боргую сам...
Ще друзі є, що не дадуть пропасти,
І знають, що пропасти їм не дам,
Бо ми належим до тієї касти...
Та зрештою, нащо то знати вам?
Ми з тої касти... Нам ламали кості,
Та лиш ставали луками хребти.
Ми ґазди тут... А ви? Ні, ви не гості...
Ви - зайди і не хочете піти...
Бо ви зайшли у душі і по душі,
Від вас давно так душно не було.
Такої безвісті, такої осоружі
І рос таких, як потовчЕне скло...
І небо наше - чашею терпіння...
Ми нахлебталися своїх німих терпінь...
То тільки в Богородиці успіння,
Ми ж постаємо з власних остовпінь...
А ви лишень звичайні людолови,
Що звикли надаремно й надармО,
Стояло мовчки на сторожі слово...
Воно озвалось, Серпню, - ідемО...
Богдан Томенчук
Немає коментарів:
Дописати коментар