Не цурайтеся старого рушника,
Що сто років тому вишивали,
В ньому є історія свята,
В ньому силу пращури сховали.
Стара хата, ледь горить свіча,
Малі діти вже давно поснули,
Болять руки від серпа і від прача,
Та все ж голки й нитки не забули.
Криві стіни у хатини й біднота,
Дивиться в обличча і регоче:
-Вишию скоріше рушника,
Щоб хоч він потішив мої очі.
Маки ожили на рушнику,
Колоски зерна, волошкі сині-
Вже притихла й біднота в кутку,
Бо не зовсім бідна вже хатина.
-Вишию іще один рушник,
То нічого, що руки стомились,
Виряджатиму я їм дітей своїх,
Й зустрічатиму їх з хлібом на весіллі.
Зовсім стихла в хаті біднота,
Коли мати з голкою співала -
Сила вже була її не та,
Біднота уже не реготала.
Бо лягали в скриню рушники,
І висіли пишно по всій хаті,
Миготіли за вікном роки,
Свічка все горіла й шила мати.
Догоріла.... В хаті тишина,
Вже ніхто не шиє й не співає,
З рушником, що матінка дала,
Донька сина з дому виряджає:
-Бережи, дитино, цей рушник,
Що бабуся першим вишивала,
Цей рушник - родинний оберіг,
І для вас вона його плекала.
Не цурайсь старого рушника,
Що лежав давно в глибокій скрині-
В ньому оберіг і святота,
З нього, сину, йде наше коріння!
Н. Матвієнко
Немає коментарів:
Дописати коментар