Живе моя #надія в засніженій печері,
збирає мокрі хмари з задимлених вершин,
малює едельвейси на сірому папері,
знаходячи для цього безмежності причин.
Моя надія квола. У неї мало часу.
Вона ховає очі, бо залишає нас.
Щовечора шепоче одну-єдину фразу:
"Я більше вже не можу... Не можу... Без образ..."
Одного разу вітер штовхнув забиті вікна
і протягом за руку потяг її надвір.
Надія упиралась, оглухла і осліпла,
ридала і кричала: "Не вір йому, не вір!"
А вітер, як хлопчисько, сміявся безтолково,
ламав усі основи моїх світобудов.
А я його вдихала – і видихала слово,
пускаючи за вітром надію і любов.
Немає коментарів:
Дописати коментар