ЛЕСІ.
Колись давно Ти мріями писала.
Сльозу болючу кожен день ковтала.
Боролась і не плакала. Сорочку шила
І з Мавкою щоночі говорила.
І Ти стояла біля річки боса.
І Случ пливла повз тебе світлокоса.
На Тебе райдуги-метелики сідали
І пахощами верби огортали.
І вишні обсипались прямо в поли.
І квітли чорнобривці й матіоли.
Маленька Лесю, квітко мого краю,
Я і сьогодні дух Твій відчуваю.
Ти нам лишила Слово про Полісся.
Про наші болота і передлісся.
А виросла, боролася й не впала.
Тебе любов до матінки тримала.
До України. До цієї річки.
До цих тополь, що вряд стоять, як свічки.
І кримське сонечко любило і ласкало.
І рідне поле тіло лікувало.
Сьогодні Ти у бронзі і граніті.
Одна така, одна у всьому світі.
І над тобою зорі золоті.
І українці вже не ті, не ті.
Г.Потопляк. 2019.
Немає коментарів:
Дописати коментар