Ця весна не віщує, здається, нікому біди,
та чомусь не спішить і руїнами бігає боса.
Просто, жінка уперто ніяк не збереться піти,
щоб нарешті забути прекрасного свого Атоса,
і злетіти нарешті – і падати, крилами вниз,
розбивати на дні листопадами стиснуті груди...
Просто, жінка, закохана тихо в імпресіонізм,
дочитала до крапки листи, недописані груднем.
Ця весна – то надовго, дощі, і дощі, і дощі
загортають туманами й фарбами в атмосферу.
Просто, жінка із білою лілією на плечі
залишилася вірною графові де ла Феру.
Немає коментарів:
Дописати коментар