В бездоганних лініях беріз.
В загадковім векторі смереки,
В нескінченному потоці сліз
Повертались з вирію лелеки.
На землі стояли холоди.
Всіх хвороба заганяла в нори.
Дужих, малолітніх і старих -
Всіх схиляло небо до покори.
Зупиняло повсякденний рух.
Малювало лінії червоні.
І літав над світом ковіддух.
І лягав незримо на долоні.
Заповзав у лабіринт добра.
Непомітно підкрадавсь до злості.
Поливав отрутою з відра.
Проникав і в легені, і в кості.
Та лелеки вже були в селі.
Повернулись, принесли надію.
Зашуміли води в джерелі.
Дарували птахи веремію.
Засміялось сонце із небес.
Загравало з світом та не гріло.
Ну а світ чекав лишень чудес,
Щоб нарешті горе попустило.
Щоб вдихнути запахи весни
І не задихнутись, і не впасти.
І щоб білосніжні табуни
Подолали чорнії контрасти.
А лелеки... А лелеки вже
Визначились з пошуком локації.
А весна нам в хвартуху несе
Сто відсотків щастя й сатурації.
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар