О часе, пригальмуй на хвильку біг,
І блискавично не лети повз мене!..
Вже світлофорить осінь вздовж доріг
Багряним, теракотовим, зеленим.
Ще ніби вчора літо провела,
А нині жовтень перетнув екватор.
Чомусь так мало справжнього тепла,
Зате леткого блиску забагато
У вулику людської суєти,
Де нерви не живі, а синтетичні!..
Цей світ давно з наукою «на ти»,
А що душа? Як нетрі фантастичні ─
Непроходима хаща, глухомань,
Де що не крок – сліпі космічні діри…
Як часто між земних поневірянь
Людині бракне спокою і віри,
Щоб осягнути серцем глибочінь,
Просканувати поглядом висоти
І підібрати кодові ключі,
Й замки небесні позривати всоте…
І духом життєдайної весни
Наповнити кожнісіньку судинку,
Допоки час тебе не розчинив
В галактиці, мов зоряну пилинку.
Наталя Данилюк
Немає коментарів:
Дописати коментар