Він ходив від дверей до дверей,
заглядав у квартири неспішно,
слухав речі сумні від людей,
і про себе новини невтішні.
Славний час обіцяв в гороскопах…
В результаті – міста зруйновані,
десять місяців – кращі в окопах…
- Ми ж так ревно його чекали,
з ним раділи, на брудершафт…
- Вчора Дмитра, сусіда ховали,
і на сході під градами брат.
–Ні весни, ані літа не бачили,
окупацію ту не забути.
–Як сирітство дитяче пробачити?!
А для когось назавжди – лютий…
–Хай би сам на біду подивися:
ні вікон, ні даху не стало,
наші душі до неба здійнялися,
а ми теж на нього чекали…
– Переповнені горем люди,
по тривозі – життя у підвалі,
ділять небо ракети повсюди,
сотні жертв Ірпеня, Азовсталі.
– Без тепла, при свічках, без світла,
і від битви живемо до битви,
розбрелись наші діти по світу,
нам лишилась сама молитва…
Йшов почутим усім пригнічений,
тільки думка свердлила одна:
І міста, і долі скалічені,
чи моя лиш у тому вина?!
Тільки світла душа – Марічка,
тет-а-тет йому тихо зізналась:
Попри те, що події трагічні,
цього року таки покохала…
Йшов старий, від часу зсутулений,
ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ, під гнітом біди,
добрим словом Марічки розчулений,
сніг його замітав сліди…
Леся Дмитерко
Немає коментарів:
Дописати коментар