Коли трава ще вчилася ходити
І танув сніг у гніздах журавлів,
Були ми діти, ой були ми діти,
І цілий світ любити нас не вмів.
Він не знав дороги.
Він сиротів.
Багатим бути праг.
Він цілував Христа в красиві ноги
І сипав цвіт на яблуневий прах.
А ми жили в зірках і звуках, травах...
Ми назовем їх потім полином.
Дитинство пташки – це також забава.
А старість квітки – це також надлом.
Дідам вже легше...
Ми їм свято заздрим.
Їх біль – то ми.
Наш спокій – то вони.
І жебраки, й жлоби всесвітні – ґазди –
Лежать в собі – мов кобзи без струни.
Зимовий цвіт.
Мовчання.
Ждем і вірим.
І доганяєм.
До початку йдем.
А Сонце – як велике серце звіра.
А час – немов хурделиця мете.
А ми в казках – у вишитих, у білих.
І дід, і баба...
Просто й свято нам.
І тане сніг.
Лелеки прилетіли.
Здалека.
Мабуть,
Десь недобре там...
©Ігор Павлюк
Немає коментарів:
Дописати коментар