Зайди до мене, доленько, на чай,
Я обіцяю, заварю смачненький.
Як щось не так, тоді ти вибачай,
На стіл застелю скатерку біленьку.
Ми сядемо з тобою в самоті,
Далеко від усіх, у літнім саду.
Нехай пробачать нам усі святі,
Ні в кого не проситимем поради.
Мене ти запитаєш: "Що і як?
Чи всім я задоволена, що було?
Чи гаснув, чи світив життя маяк,
Коли я виринала й знов тонула?"
Я не скажу, лиш тихо посміхнусь,
Не буду тобі, доле, я жалітись.
Тихенько смачним тістом пригощу
Й погляну на прекрасні літні квіти.
А подумки згадаю геть усе,
Махну рукою, значить було треба.
Життя, повір, так, часом, понесе,
Що я немовби між землею й небом.
Та, щоб там не було - все ж не здаюсь.
Щоб не чекало далі - не зламаюсь.
Крізь сльози тобі, доле, посміхнусь,
І знов доллю тобі смачного чаю.
Марина Лавришин
27.06.2023
Немає коментарів:
Дописати коментар