Ще квітнуть придорожні квітники.
Ще сонце сяє так, як на Івана.
Ще на траві з роси й води вінки
І маргаритка чисто як весняна.
І дві жоржини хиляться на пліт.
Горить палає чорнобривців цвіт
І на калині жовтосинє плаття.
Така пора, що мліють береги.
Що річка плаче від нічних туманів.
Якби ж не ці закляті вороги
І ці хрести на чорному кургані.
Якби не підлість, заздрість і брехня.
Якби не ця навала дикуватих,
Не їх свавільна, вічна маячня,
То я б змогла весь світ обдарувати -
Зерном пшениці, солодом медів.
Олійним духом і плодом ліщини.
Та від війни весь лан мій порудів
І гіркне, терпне гілочка калини.
Та від насилля плачуть ясени.
Воюють діти за свободу й волю.
Як осінь ця страждає від війни.
Як бракне ласки і водиці полю.
І хоч сьогодні літо, просто літо
Хоч бабине, хоч мамине, дарма.
Але нам треба зиму пережити,
Бо нині літо, завтра вже зима...
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар