Іде по світу українка...
По вуличках старої Праги.
Така звичайна.
Гарна жінка.
Спішить кудись.
Її впізнаєш з-поміж інших.
У неї очі -- два озерця
солених сліз, печалей різних.
І тýга, схована під серцем...
Іде по світу українка...
П'є чай в кав'яреньці Варшави.
Душа її -- як цвіт барвінку.
Та доля не була ласкава...
У неї крила за спиною.
Молитва завше на вустах.
Вона -- нескорена війною...
Вона -- як перелітний птах...
Іде по світу українка...
В чужім Стокгольмі, чи в Брюсселі...
Як на вітрах мала пір'їнка.
Тендітна. Мила. Невесела.
У неї коси -- колосками.
І вишиванка під плащем.
Вона -- найкраща в світі мама.
Тільки у грудях часом щем...
Блукають світом українки...
Як ті пацьорки від коралів.
Несуть красу і долю жінки.
І купу наших "ритуалів".
Із львівським шармом варять каву.
Печуть найкращі в світі пляцки.
Тримають стрій, дітей, поставу...
Зганяють вроки і болячки.
Пісень співають про калину.
Вчать мови ( хочуть підкорити)
І, часом, лаються (грамину)
гуцульським славним колоритом.
Ладнають обгорілі крила,
щоб в день якийсь, (за всі відмінний)
злетіти в небо.
І щасливо
в гніздо вернутись.
До коріння...
Людмила Галінська.
Немає коментарів:
Дописати коментар