Живемо від тривоги до тривоги,
Від вильоту й посадки Ту чи Су...
Стоїть зима, болять у бабці ноги
І вітер чеше вишеньці косу.
І сніг з морозом робить ожеледу.
І ніч збирає жменями зірки.
О, як багато по дорогах леду,
Як голосно викрикують круки.
Як сиро на душі, як метушливо.
Нервовий ритм пронизує життя.
То біло у природі, то вже сиво,
То скарби світу, то уже сміття.
Живемо від "відбою" до "відбою".
Між ними вічність, може навіть дві.
Біля іконки повна кварта лою,
А потім перекличка - всі живі?
Чи всі живі, чи дітки всі у шапці.
Триває пауза аж до наступних Ту.
І хтось тихенько обуває капці
І йде крізь дим у сіру пустоту.
В свою буденність входить поступово.
А потім чай, чи кава, чи вода...
Давно в нас сіро, сиво, несвятково
І бабця в свому ліжечку бліда.
І тітка, і товаришка, й небога
Вдивляються в зимовий небокрай.
І знову ця загрозлива "тривога"
Тримає курс на рідний серцю край.
Г.Потопляк.
Немає коментарів:
Дописати коментар