Сего року весна якась – не весна, гірша осені пізньої. Ніби й сонце світить, ніби й день довший, та холод собачий аж до костей проймає Данка та Марушку. Може мерзнуть того, що худющі обоє, як драбина, що давно стоїть підперта без діла під порожньою стайнею, а може, що сала коромислом на животі не припасли.
Ото сидять собі на лавиці близько-близько один до одного – та й, начебто й тепліше трохи стає.
– А знаєш, Марушко, що ми вкупці з тобов уже шістдесіть і дев’їть літ?
– Нєа, – дивиться в сіру височінь сива, як вранішній туман Марушка. – А хто ви такі, бо я вас не знаю?
Даньо не зважає на сесю останню фразу, бо за день він оте запитання «хто ви такі?» чує від неї сотки разів, а якщо помножити на рік – то сила силенна буде.
– Ай-я-я, – якось тужливо-тужливо протягнув ото буквосполучення старий, наче кота за хвіст ухопив. – Купу літ разом – а як єден день… Ніби вчора зайшов у двері – а нині вийшов… Нє?! Зайшли’смо молоді-молодюсінькі, як сесі вербові листочки, а вийшли… Ех… – махнув нежваво рукою. – Де ти, наша молодосте, де?! – сумовито зазиркнув поміж гілля старої, як світ, яблуньки, котра стоїть розчепірена на оборі.
– Вона пішла? – скрушно хитає головою і бідкається, згорблена часом жінка.
– Хто пішов? – не розуміє Даньо.
– Та, про котру ви щойно мовили… молодість ваша…
– А… молодість?.. Давно, Марушко, пішла, давно… І моя, і твоя… Зашуміла верб’єм поза хатов – та й не стало її… ніби й ніколи не було…
– А хіба була?
– Була… Була… Ой ще й яка – була…
Марушці враз стає шкода-шкода тої молодості, хоч вона її геть зовсім не пам’ятає – і жінка голосно реве на всеньку округу.
– Поплач, Марушко, поплач… Може, що й вихлюпнеш слізьми зі своєї памнєти… Може, й пригадаєш, як ми си колись любили…
– Любили? Хто? – Марушчині очі враз зробилися страшні-страшні, аж убієнні.
– Ти та й я… а хто би то мав бути третим?!
Стара з недовірою боязко зиркає в Данкові сиві вицвілі і не вірить у жодне словечко:
– Ви та й я? – відсунулася трохи далі з насидженого літеплого місця. – А хіба годно було межи нами таке бути, коли я вас ніц не знаю?
– Годно, годно… То просто чєсу, як води, багато збігло… Зажмур-но очі, жінко, – та й може що згадаєш… Ну-ну, моцно зажмурись!
А знаєш, ти була тогди найліпша в усій окрузі! – обперся зручно на дошку-спинку лавиці. – Та що в окрузі, ти була найліпша в усій Україні... а може, навіть і в світі… Як царівна!..
Марушка сидить, чемно заплющивши очі, слухає Данка і посміхається. Хто знає, що вона в своїй голові думає та й чи має бодай якусь гадку взагалі, чи може собі що уявити.
Ой і страшний той Альцгеймер, страшний, коли може з живої людини забрати найсвітліше – спогад… про дітей, чоловіка, молоді роки, витягнути з неї навіть найтонші павутинні ниточки пам’яті, відмотати на шпульку і заховати у свою шухляду довіку...
Жінці від чоловікових слів, і справді, у пам’яті якесь видиво твориться і хоч вона не знає толком, вона то чи ні, але десь глибоко-глибоко з її мозку дівчина виринає, файна така префайна…
– То я? – питає, не розплющуючи очей.
– А ти когось видиш? – хапає її за кістляково жилаву руку Даньо.
– Дівчину якусь… Того й питаю: я то чи, може, моя донька, онука?..
– Ти, ти, Марушко!.. Без сумніву, що ти… У нас ніколи не було доньки… лиш сини: Зеньо та Владко... А видиш, що то сльози роблєт з людинов!
– А-а-а… сини… А вони ще живі?
– Живі, живі, а чо’ ж їм не жити, молоді іще?! – аж пожвавішав чоловік, що запитання у Марушки якісь свідоміші, наче й на розумні тягнуть. Ану, як, і справді, мозок, запрацював – і отой шандер Альцгеймер від нині надумав віддати його дружині пам’ять до віку.
– А я думала, що я у сім світі сама, – сльоза покотилася великим горохом до підборіддя.
Данко не дав їй впасти – підібрав, розтер об свої грубі жорсткі долоні.
– Не плач, Марушко, не плач!.. Допоки Бог дає мені житє – я з тобов…
– А чого так?
– Бо ти колись з-помежи всіх своїх кавалєрів вибрала мене… Чуєш, мене єдного!.. Який то був для мене ґонір, який ґонір: Марушка – та й мене!
– А ви не брешете: я – вас? – дивилася навіженими очима.
– Так, мене єдного – аж до самої смерти… І присягала мені… як і я тобі перед Господом-Богом: в радости і нещистю до самого кінцє…
– Але я вас не памнєтаю! Чуєте, я вас такой ніц не памнєтаю! – Марушці зробилося знову страшно і вона нервово теребила-перебирала пальцями сухе бадилиння кукурудзи, що знайшла у кишені камізельки.
– Але я памнєтаю тебе… і обітницю Богові – памнєтаю…
А йди-но до мене, моя Марушко, бо змерзнеш знов, а тогди годі буде тебе відігріти, відтелепати… Онде пальці до вітру вже задубіли.
Данко присунувся ближче до неї, узяв за руки і хухав на них, розтирав своїми закоцюрбленими її задерев’янілі від часу, схололі.
Весна ж роздихувала груди для інших…
Немає коментарів:
Дописати коментар