Хочу вам поему розказати,
А судіть вже, людоньки, самі..
Проживали сестри в одній хаті,
Вийшли разом заміж навесні.
Чоловік же старшої - зі Сходу,
Меншої - із Заходу-юнак!
Славні хлопці нашого народу!
Тільки потім щось пішло не так..
Років п"ять до мами приїжджали,
Помагали поле засівать..
Яблука і сливи смакували.
І картоплю батькові копать.
Разом потім всі на косовицю,
І тепленьке ввечір молоко..
З миром приїжджали у світлицю,
Як же добре, Господи, було..
Так життя котилося потрошку,
Вже батькам і внуків принесли,
Позбирали квіточки-волошки..
А кати на земленьку зайшли..
І пішли ті хлопці захищати..
Поле, гай, калину і садок..
"Только старший в ДНР,солдатом!..
Украине очень он помог..."
А молодший плакав і прощався,
Ніби десь у серці відчував..
У душі на Господа поклався..
Він за нашу землю помирав..
І під "грязним дулом автомата"
Згадував долину і садок..
Згадував матусю, рідну хату..
Коли старший нажимав курок..
Плакала сестричка на могилі,
Посадила квіти навесні
І не мала, бідна, більше сили..
Доносити правду цю сестрі..
Прийде час прозріння та розплати,
Тільки не вернути нам життя,
Не приїдеш, сестро,ти до хати..
Та гірким зустрінеш каяття..
Плакала калина на могилі,
Чорнобривці росами, сумні..
Так війна пройшлася по родині.
Танками - по батьковій ріллі..
Я не знаю, чесно, що сказати..
Чи зведе Господь отих сестер?
Рідна кров... прийшлося воювати.
Той за правду, цей.. за ДНР.
Бог - суддя! Не втікнеш ти нікуди!
В очі мусиш глянути колись!
Поцілунок чорного Іуди..
Якщо вмієш, добре помолись!
Буде жити наша Україна!
Он вже вишня знову зацвіла!
Тільки плаче молода калина
На сумній могилі край села..
Світлана Дубницька
Немає коментарів:
Дописати коментар